Рафаелло Джованьйолі - Спартак

Требоній спробував заспокоїти Спартака. Він пообіцяв йому своє сприяння й допомогу, сказавши, що потурбується й знайде спосіб вирішити цю проблему, дасть йому можливість як не звільнити сестру, то принаймні влаштувати так, щоб надалі ніхто не міг скривдити й образити її.

Більш-менш заспокоєний, Спартак пішов у дім Катиліни й із вдячністю повернув йому свій борг — вісім тисяч сестерціїв: зараз він їх не потребував. Патрицій довго розмовляв зі Спартаком у своїй бібліотеці; говорили вони, ймовірно, про справи таємні й досить важливі, судячи з обережності, яку виявляв Катиліна, аби сторонні не завадили їхній бесіді… Ніхто не знає, про що вони говорили, але відтоді Спартак часто бував у патриція, тепер їх поєднували дружба і взаємоповага.

Відтоді як Спартак отримав волю, його колишній ланіста Акціан всюди ходив за ним і набридав нескінченними розмовами про хиткість його становища, про необхідність улаштуватися й забезпечити себе. Скінчив він тим, що просто запропонував Спартаку завідувати його школою або ж знову продати себе йому у гладіатори, причому пообіцяв таку суму, яку він ніколи не заплатив би навіть вільно народженому.

Такими називали людей, що народилися від вільних громадян або ж вільновідпущених, — від вільного й служниці або від слуги й вільної громадянки. Не слід забувати, що крім людей, що потрапляли у рабство під час воєн і проданих потім як гладіаторів, іноді в покарання за які-небудь провини, були ще й гладіатори-добровольці. Зазвичай це були ледарі й гульвіси, бешкетники, що не цінували власне життя. Продаючись у гладіатори, вони давали клятву, формула якої дійшла до наших днів, — закінчити своє життя на арені амфітеатру або цирку.

Спартак, ясна річ, рішуче відкинув усі пропозиції свого колишнього хазяїна й попросив ланісту не турбувати його, проте Акціан не вгавав.

Тим часом Требоній, що полюбив Спартака, а може, мав і деякі плани щодо нього у майбутньому, сумлінно узявся за долю Мірци. Будучи другом Квінта Гортензія й палким шанувальником його ораторського таланту, він мав можливість порекомендувати Валерії, сестрі Гортензія, купити Мірцу, що була вихованою й освіченою дівчиною, розмовляла грецькою, вміла змащувати тіло оліями й пахощами, зналася на натираннях, які так полюбляли знатні патриціанки, і могла бути їй корисною.

Валерія не заперечувала проти покупки нової рабині, якщо та підійде їй. Вона побажала її побачити, поговорила з нею й одразу купила за сорок п'ять тисяч сестерціїв. Разом з іншими своїми рабинями вона відвезла її в дім Сулли, дружиною якого вона стала п'ятнадцятого грудня минулого року.

Хоча це й не збігалося із планами Спартака, який мріяв про те, щоб сестра його стала вільною, усе ж у її становищі це виявилося кращим виходом: принаймні, вона була врятована (можливо, назавжди) від ганьби й безчестя.

Тепер Спартак переймався іншими серйозними справами. Про що ж він мріяв, за яку справу взявся, що він замислив?

Про це читач незабаром дізнається.

Отже, стоячи на верхній галереї базиліки Емілія, Спартак був занурений у глибокі роздуми. Він нічого не чув довкола себе, і жодного разу не повернув голови у той бік, де голосно розмовляли між собою Гай Тауривій, Емілій Варин і Апулей Тудертин, не чув їхніх крикливих голосів і грубих дотепів.

— Дуже добре, чудово, — говорив Гай Тауривій, продовжуючи розмову з товаришами. — Ох, цей наймиліший Сулла!.. Він вирішив, що можна зруйнувати пам'ятники слави Марія? Ох! Ох! Щасливий диктатор думав, що досить звалити статую, споруджену на честь Марія на Пінційському пагорбі, і арку в Капітолії, споруджену на честь перемоги над тевтонами й кимврами, — і пам'ять про Марія зникне! Так, так, він уважав, що цього досить, аби стерти усі сліди й спогади про безсмертні подвиги уродженця Арпіна, нещасний безумець!.. Хай там як, а Югурту переміг не він, а Марій! Лише Марій здобув перемогу у битві під Акве Секстієм і Верцеллами!

— Бідолашний дурень! — репетував Емілій Варин.

У цю хвилину до Спартака підійшов чоловік середнього зросту, але широкоплечий, з могутніми грудьми, сильними руками й ногами, з обличчям, що дихає енергією, мужністю й рішучістю, чорнобородий, чорноокий і чорноволосий. Він легенько вдарив фракійця по плечу й цим вивів його із задуми.

— Ти так замислився, що нікого й нічого не бачиш.

— Кріксе! — вигукнув Спартак і провів рукою по чолу, ніби бажав відігнати набридливі думки. — Я тебе й не помітив!

— Але ж ти на мене дивився, коли я прогулювався внизу із нашим ланістою Акціаном.