Рафаелло Джованьйолі - Спартак

Останнім упав Еномай. Він власноруч убив одного військового трибуна, одного центуріона, безліч легіонерів і з надзвичайною відвагою продовжував боротися серед мертвих тіл, що купами лежали довкола нього. Геть зраненого, його вразили у спину ударами одночасно декількох мечів. Еномай упав з диким стогоном поруч із нерухомою Евтибідою.

Так закінчився бій, у якому Геллій знищив десять тисяч германців, — жоден з них не вцілів.

Та ледь припинилася різанина, пролунав різкий звук букцин, що попереджав переможців про напад на них нового ворога.

Це був Спартак, який щойно з'явився на полі бою. Хоча його легіони втомилися від важкого переходу, він одразу розташував їх у бойовому порядку, закликав до помсти за загибель пригноблених братів, і вони лавиною кинулися на ошелешені легіони консула Геллія.

Геллій зробив усе можливе, аби вишикувати своє військо у бойовому порядку, підготувати до бою з новим ворогом. Спалахнув ще запекліший бій.

Помираючи, Еномай стогнав, час від часу вимовляючи ім'я Евтибіди.

Новий бій відволік римлян в інший бік, і колишнє бойовище германців спорожніло. На цьому величезному полі, встеленому трупами, чутно було лише стогони й крики поранених і вмираючих.

Кров лилася струмками з незліченних ран, що вкривали велетенське тіло Еномая, але все ж серце його ще билося. У свою смертну годину він кликав кохану, а в цей час вона підвелася і, відірвавши шматок тканини від туніки одного із загиблих контуберналів, що лежали поруч із нею, замотала ним свою ліву руку. Її щит розлетівся на друзки, і на руці в неї була досить велика кривава рана. Через несподіваний напад Геллія Евтибіда не встигла дезертирувати в табір римлян або ж вийти з поля бою, і їй довелося взяти участь у битві. Коли грекиня була поранена, вона вирішила, що для неї безпечніше буде впасти серед трупів, що лежали біля Еномая, і прикинутися мертвою.

— О Евтибідо!.. — шепотів Еномай слабким голосом, на бліде його обличчя повільно насувалася завіса смерті. — Ти жива?.. Жива?.. Яке щастя! Я помру тепер спокійно… Евтибідо, Евтибідо!.. Спрага мучить мене… у горлі пересохло… губи потріскалися… дай мені ковток води… і останній поцілунок!

Бліде обличчя Евтибіди спотворив вираз лютої зловтіхи. Зелені очі куртизанки дивилися на нього із задоволенням хижого звіра. Досхочу насолодившись страшним видовищем, вона байдуже повернула голову в той бік, де лежав Еномай.

Крізь туман, що застилав очі помираючого, Еномай розгледів дівчину і з острахом подумав, що й вона при смерті, але за мить зрозумів, що вона тільки поранена, і можливо, навіть поранена легко. Зненацька жахлива думка змигнула в його свідомості, але він намагався відігнати її і вже ледь чутним голосом вимовив:

— О Евтибідо!.. Тільки один поцілунок… подаруй мені… Евтибідо!

— Мені ніколи! — відповіла грекиня, проходячи повз помираючого, і кинула на нього байдужий погляд.

— Ох! Хай уразять її… блискавки Тора! — вигукнув Еномай. Роблячи останнє зусилля, він піднявся й, широко розплющивши очі, крикнув, наскільки в нього ще вистачило голосу: — Тепер я все зрозумів!.. Підла куртизанко… Спартак ні в чому не винен… Ти була і є злочинницею… Будь проклята!..

Більше він не вимовив жодного слова, не зробив жодного руху.

При перших словах прокльонів Евтибіда повернулася, гнівно глянула на германця і ступила кілька кроків до нього, але, побачивши, що він помирає, зупинилася, простягнула свою маленьку білу руку, залиту кров'ю, і з жестом прокльону крикнула:

— До Ереба!.. Нарешті я побачила тебе помираючого у розпачі! Хай пошлють мені великі боги змогу побачити таку саму болісну смерть клятого Спартака!..

І вона вирушила у той бік, звідки лунав відгомін нового бою.

Бій між Спартаком і Геллієм був очікуваний. Пробираючись між трупами на побоїщі, Евтибіда ще здаля побачила, що римляни чинять слабкий опір неприборканому натиску гладіаторських легіонів, які праворуч і ліворуч вже займали фронт консульських військ з явним наміром атакувати ворога із флангів.

Хоробра жінка спостерігала за боєм. Вона думала про те, що поразка римлян позбавить її можливості помсти, про яку вона так мріяла. Аж раптом повз неї промчав білий кінь під блакитним чапраком [28] Чапрак— вовняна підстилка під кінське сідло. і в чудовій збруї. З очманілим, диким від страху поглядом, кінь мчав, як навіжений, спотикався об тіла, задкував, перестрибував через убитих і знову ненавмисно наступав копитами на трупи.