Анна Сюел - Чорний красень

Коли він закінчив, їздові навколо нього схвально загули, а один із них зауважив:

— Життя — не мед, що й казати, і коли чоловік дозволить часом собі лишку чи візьме зайву монету, чи повернеться в когось язик його обмовляти?

Джері не брав участі в цій розмові, але я ще не бачив його таким сумним. Старший постояв, тримаючи руки в кишенях, потім витягнув носовик, витер собі чоло і сказав:

— Твоя взяла, Семе, все, що ти кажеш, — щира правда. Більше я не лякатиму тебе поліцією. Розумієш, побачив очі твого коня, і не стримався… Бідна людина, бідна тварина. І що робити, хоч убий, не знаю. Урешті-решт ти міг би хоч попросити в коня вибачення за таке поводження. Часом добре слово — єдина наша допомога, але якби ти знав, як кінь це слово розуміє!

За кілька днів по розмові кеб Сема приїхав з іншим візником.

— Привіт, а де Бідолаха Сем? — його запитали.

— Лежить хворий, — відповів новачок. — Учора як приїхав до стайні, так одразу і скрутило, ледве, сердешний, добрався додому. А вранці його жінка переказала через малого, що в Сема гарячка, на роботу він не вийде, от і послали замість нього мене.

Наступного ранку він знову приїхав на нашу стоянку.

— Як Сем? — поцікавився Старший.

— Немає вже Сема.

— Як — немає? Чи, бува, не помер?

— Так, віддав Богу душу, — відповів новачок. — Нині вночі, о четвертій годині. Учора марив цілий день, белькотів щось про Скінера, про те, що жодної вільної неділі не мав. «Я вже забув, коли відпочивав у неділю», — ось що він перед смертю сказав.

Кебмени приголомшено замовкли, а Старший промовив:

— Слухайте, що я скажу. Це застереження всім нам.

Одного дня, коли ми разом з іншими кебами стояли біля парку, в якому грала музика, біля нас зупинився старенький обшарпаний кеб, запряжений гнідою шкапою. Вигляд тієї шкапи годі передати: сухоребра, нечищена, коліна спухли, передні ноги от-от підкосяться. Я жував сіно, і віхоть здуло вітром убік. Нещасне створіння витягло худезну шию, щоб дотягтися до віхтя, зжувало і стало роззиратися, чи не знайдеться ще трохи сінця? В безрадісних очах шкапини ховалася глибока безнадія, і щойно я встиг подумати, що, мабуть, десь її таки бачив, як вона поглянула на мене пильно і запитала:

— Красунчику, невже це ти?

То була Джинджер! Але ж вона змінилася — не до впізнання. Її чудова колись шия, з лискучою шерстю і лебединим вигином, тепер була худа, похнюплена і пряма, як палиця. Шерсть на струнких ногах і щітки над копитами розтріпані, а суглоби стали масивними від тяжкої праці. Її очі, які колись випромінювали енергію та жагу до життя, тепер ховали страждання. Вона важко дихала, кахикала, і мені це зовсім не подобалося.

Коли наші візники відійшли від кебів, я, помалу бокуючи, присунувся ближче до неї, щоб ми могли поговорити. І ось яку сумну історію розповіла про себе Джинджер.

Після нашого розставання вона ще рік провела у графському загоні, після чого її визнали працездатною, продали одному джентльменові, в якого спершу було зовсім незле. Та от якось після тривалої скачки Джинджер знову втратила форму. Їй дали перепочити, підлікували і вкотре продали. Так вона кілька разів переходила з рук у руки, проте умови, у яких вона опинялася, були все гірші та гірші.

— Урешті-решт, — згадувала Джинджер, — я опинилася в одного чоловіка, що тримає коней і кілька кебів на винайм. Із тобою, бачу, все гаразд, і я за тебе дуже рада, а от про себе навіть не хочу говорити. Наш господар, побачивши, яка я стала немічна, був безжальний: вона, мовляв, не варта тих грошей, які за неї заплачено, тому її треба поставити на третьосортний екіпаж і витиснути все, що вдасться. Отак і живу: батожать мене з ранку до ночі, ганяють, поки не впаду, а що я відчуваю — нікого не цікавить. Мовляв, за тебе заплатили, то працюй. Кебмен віддає хазяїнові чималі гроші, а я їх маю відробляти, і так — тиждень за тижнем. Я вже забула, що таке неділя.

— Колись ти не давала себе кривдити, — нагадав я.

— Справді! — погодилася Джинджер. — Якось я так і вчинила, але тільки собі зробила гірше. Людина все-таки сильніша, і коли вона жорстока, безсердечна, нам тільки залишається одне: до самої смерті терпіти знущання. Навіть жити не хочеться, швидше б усе закінчилося. Я бачила мертвих коней, їх уже ніхто не скривдить. Найкраще, щоб я сконала просто за роботою, тоді мене ніхто не пожене до гицлів.

Мені стало дуже шкода Джинджер. Я потягнувся до неї, та чим я їй міг допомогти? Вона ж, мабуть, зраділа нашій зустрічі, бо на прощання сказала: