Анна Сюел - Чорний красень

— Знаєш, Джері, цей кінь якраз для тебе. Не питаю, скільки ти за нього виклав, але повір, ти не прогадав.

Ось так-от, просто на ходу, мені дали рекомендацію.

Цей чоловік мав прізвище Ґрант, але зазвичай його називали Сивий Ґрант, або Старший Ґрант. З усіх тутешніх кебменів він мав найбільший стаж їзди, і для залагодження якоїсь справи чи розв’язання суперечки зверталися саме до нього. За звичайних обставин він був золото, а не чоловік, приємний, розважливий, та коли хоч трохи перебрав оковитої, то вергав громи, і тоді всі старалися обходити його десятою дорогою, бо руку мав дуже важку.

Мій перший тиждень у лондонському кебі був непростим. Лондона я ще не знав. Гамірне місто, постійна метушня, стовпище коней, кебів, карет, крізь які мені треба було прокладати шлях, доводили до сказу. Добре, що хоч Джері виявився дуже гарним візником, і коли я зрозумів, що можу цілком довіряти йому, мені одразу відлягло від серця, а звикати до нового місця стало легше.

Джері був не тільки вправним візником, а й турботливим, завжди дбав про своїх коней. Він швидко збагнув, що роботи я не цураюся, працюю сумлінно, і за батіг міг узятися хіба що для того, щоб легенько провести ним по спині, припрошуючи в такий спосіб рушати з місця. Та переважно я знав це й так, просто відчуваючи натяг віжок у його руках, і тому батіг лежав біля Джері переважно без діла.

Ми з Джері швидко знайшли спільну мову, і ви навряд чи знайшли б десь людину й коня, що розуміли один одного краще, ніж ми. Навіть у стайні він намагався створити для нас найкращі умови. Підлога в наших стійлах була зроблена ще на старий манір, та Джері приробив до них по парі знімних поперечок, і, залишаючи нас на ніч, не прив’язував мене чи Капітана, а просто ставив поперечки на місце, і ми могли спокійно рухатися по всьому стійлу, що для коня, безперечно, плюс.

Джері підтримував у стайні ідеальну чистоту, не шкодував для нас корму, і все, що міг нам дати, — давав. Окрім цього, і вдень, і вночі ми завжди мали питну воду. Пити нам не дозволялося лише тоді, коли ми, розігріті, заходили до стайні. Хтось, може, заперечить, мовляв, кінь — не бочка, щоб дудлив та й дудлив, але повірте мені: якщо кінь знатиме, що може будь-якої миті втамувати спрагу, він не випиватиме за раз по піввідра чи навіть більше, а питиме малими порціями, хоч і часто, і це набагато краще для його здоров’я.

Деякі конюхи так і норовлять швидше дременути додому, до жаданого кухля пива, а кінь тим часом залишається сам-на-сам із сіном та вівсом. Про воду ж він тільки мріє. Після такого, хоч-не-хоч, надудлишся! Від надлишку води збивається дихання і навіть можна застудити шлунок.

Найкращим днем для нас була неділя, коли і я, і Капітан відпочивали від роботи. За тиждень ми натруджувалися так, що, якби не цей вихідний, ми просто попадали б з ніг. Цілий день проводячи у стійлі, ми з Капітаном не раз розмовляли досхочу, і от одного такого дня він розповів мені про себе.

Капітана від самого малку готували до служби у війську, і найпершим його власником був офіцер-кіннотник, який вирушав на Кримську війну. Капітан із хвилюванням згадував військову муштру, коли він разом з іншими кіньми мчав на уявного ворога: лунає сурма, звучить команда офіцера, і кіннота жене учвал, повертає праворуч, ліворуч, а потім різко зупиняється, коли звучить команда припинити наступ.

Замолоду Капітан був темно-мишастої масті у світлих яблуках, і всі люди захоплювалися ним. Його власник — молодий безстрашний джентльмен — душі не чув за Капітаном, і кінь не пригадує жодного випадку, аби той його скривдив чи вчинив легковажно. Життя військового коня видавалося приємним і безхмарним; так тривало доти, допоки не довелося сідати на великий корабель, що мав доправити їх через море аж до іншої країни. Тоді й настало розчарування.

— То було щось страшне, — згадував Капітан. — По-перше, хто це вигадав, щоб коні по трапу заходили на корабель! Люди брали нас на міцні стропи і, хоч ми пручалися, відривали нас від землі, а ми, погойдуючись у повітрі, переносилися на палубу. По-друге, на кораблі нас замикали в тісних закритих стійлах, і ми довго не бачили неба і навіть не могли розім’яти ніг. Час до часу на морі здіймався шторм, на судні починалася хитавиця, тоді нас вдаряло до дерев’яних огорож, і ставало так млосно, що годі згадувати.

Та все рано чи пізно закінчується, і от нас знову підіймають на стропах, і ми, погойдуючись у повітрі, опускаємося на сушу. О, як ми тішилися, як форкали, як весело гиготали, знову відчуваючи під ногами землю!