Анна Сюел - Чорний красень

Я знав, що кожне його слово — чиста правда, і, якби моя воля, то я б усім коням дав таких власників, як фермер Ґрей чи сквайр Гордон.

Звісно, траплялося й так, що люди, які нас наймали, чудово правили кіньми. Пригадую, одного ранку мене впрягли в легкий кабріолет і я під’їхав до будинку на Пултен-стріт. [64] Пултен-стріт — назва бульвару. На вулицю вийшли два джентльмени, і один із них, вищий на зріст, підійшов до мене, оглянув вудила, вуздечку і поправив хомут, щоб мені було зручніше.

— Скажіть, а в цього коня конче має бути підборідник? [65] Підборідник — ремінець у вуздечці під нижньою губою коня. — поцікавився він у конюха.

— Він і без цього чудово йде, — відповів той. — Коник дуже чутливий до повода, жвавий, але без норову. Просто більшість людей хоче, щоб підборідник неодмінно був.

— Ну, це не про мене, — сказав джентльмен. — Якщо вам не важко, заберіть його зовсім, а повід пропустіть через щічні кільця. Коли на тебе чекає далека дорога, кожна дрібничка має значення. Правда, старий? — промовив він, плескаючи мене по шиї.

Він узявся за віжки, й обидва джентльмени сіли в екіпаж. Я дотепер пам’ятаю, як він спокійно розвернув екіпаж, легенько смикнув повід, ледь доторкнувся батогом до моєї спини — і ми рушили з місця.

Я вигнув шию дугою і щосили старався гарно карбувати крок. Було зрозуміло, що мій пасажир не вперше править конем, і це вдається йому на славу. Наша поїздка нагадала старі часи, і настрій у мене помітно поліпшився.

Мабуть, я дуже сподобався тому джентльменові, бо після верхових поїздок він умовив господаря продати мене його другові, який саме шукав гарного і водночас надійного верхового коня. І влітку мене продали містерові Барі.

Містер Барі не був жонатим. Він мешкав у Баті і весь свій час присвячував роботі. Лікар рекомендував йому кінні прогулянки, тому він купив мене. Містер Барі взяв в оренду стайню неподалік від свого помешкання і найняв конюха на прізвище Філчер. [66] Прізвище Філчер походить від англійського слова, яке означає «украсти», «поцупити». Мій господар не дуже добре знався на конях, але до мене ставився добре, і все було б чудово, якби не одне «але», про яке він і гадки не мав.

Містер Барі замовляв для мене найкраще сіно, не шкодував грошей на овес, подрібнені боби, висівки, вику [67] Вика — кормова рослина. та райграс [68] Райграс — кормова трава. — усе, що вважав необхідним. Я особисто чув його розпорядження і, зрозумівши, що корму в мене буде вдосталь, вирішив, що житиму віднині сито і щасливо.

Декілька днів усе було чудово. Конюх знав свою справу: у стайні завжди було прибрано і свіжо, шерсть моя виблискувала чистотою, і я не чув від нього жодної лайки. Колись він служив конюхом в одному великому готелі в Баті, а потім вирішив облишити цю справу і тепер вирощував на продаж овочі та фрукти. Його дружина торгувала домашніми кролями й курми.

Трохи згодом я став помічати, що вівса мені дають — як кіт наплакав. Ще давали подрібнені боби, але впереміш не з вівсом (якого було не більше чверті від потрібного), а з висівками. Минуло ще два-три тижні, і я відчув, що потрохи хирію. Трава і все таке, звичайно, — гарна їжа, але щоб кінь мав силу та жвавість, йому потрібне ще й зерно. Як це не прикро, та я не міг ані поскаржитися господареві, ані сказати, що мені чогось бракує. Так тривало зо два місяці, і мені було просто дивно: невже господар справді не бачить, що тут щось нечисто?

Та от якось він поїхав провідати свого друга, фермера-джентльмена, [69] Фермер-джентльмен — дрібний поміщик, який займається сільським господарством у власному маєтку. що жив по дорозі до Веллсу. [70] Велс — невеличке містечко на південь від Бата.

Цей фермер чудово знався на конях. Привітавшись із містером Барі, він подивився скоса в мій бік і зауважив:

— Барі, твій скакун помітно охляв. З ним нічого не сталося?

— Та ні, — знизав плечима господар. — Але таки твоя правда, він став трохи млявий. Та конюх каже, що восени всі коні стають мляві, апатичні.

— Яка осінь?! — обурився фермер. — Таж серпень надворі. Та хай би навіть осінь, у тебе ж він однаково не перетруджується, та й харчі, сподіваюся, належні. Що ти йому даєш?

Господар розказав. Фермер недовірливо похитав головою і знову оглянув мене від ніг до голови.

— Друже мій, не знаю, хто об’їдає твого коника, але якщо твій кінь отримує все, що йому належиться, вважай, що я не розуміюся на конях. Ти ганяєш його до сьомого поту?