Анна Сюел - Чорний красень

Дорога милі півтори йшла прямо, а потім брала праворуч, та ще й роздвоювалася. Поки ми доїхали до повороту, за Лізі з вершницею вже й слід пропав. По якій же дорозі вони поскакали? Біля садової хвіртки, що виходила на дорогу, стояла жінка. Прикриваючи очі рукою від сонця, вона занепокоєно дивилася вдалину. Блантайр легенько натягнув повід.

— Куди? — запитав він у жінки.

— Праворуч! — гукнула та, для більшої певності махнувши рукою.

Ми повернули праворуч і пішли учвал. За деякий час нам на мить вдалося побачити втікачів, але вони одразу зникли. І так кілька разів: то з’являлися на горизонті, то знову губилися; відстань між нами уперто не скорочувалася. Згодом нам трапився дорожник, що стояв біля купи щебеню і, кинувши лопату, відчайдушно махав руками. Ми порівнялися з ним, Блантайр натягнув повід, і дорожник випалив:

— До вигону, сер, на вигін вони повернули!

Я дуже добре знав цей вигін. То була горбкувата рівнина, поросла вересом та темно-зеленими кущами дроку, [51] Дрік — чагарникова степова рослина. поодинокими чахлими деревцями з колючками. Відкриті прогалини з густою невисокою травою були буквально засіяні мурашниками та кротовиннями. Одне слово, найгірше місце для шаленої скачки з усіх, які я знав.

Щойно ми повернули на громадський вигін, як далеко перед нами знову замаячіла зелена сукня леді Анни. Її капелюшок загубився, каштанове волосся розвівав зустрічний вітер. По тому, як вона тримала голову і спину, можна було зрозуміти, що леді Анна вже ледве натягує повід, намагаючись бодай трохи стримати неслухняну Лізі. Швидко бігти горбкуватим полем вона, звичайно, не могла, і у нас жевріла надія, що ми її таки наздоженемо.

Переслідуючи втікачів по дорозі, Блантайр цілковито покладався на мене, але на вигоні, серед горбків та мурашників, він таки взявся за повід і, мушу сказати, правив так легко й вправно, що мій біг майже не сповільнився, а відстань між нами та втікачами поволі скорочувалася.

Не так давно через вигін прокопали водостічний рівчак, і на його протилежному боці височів вал накиданої землі. Здавалося, тут утікачі вже точно мали зупинитися, та не так сталося, як гадалося! Лізі лише на мить загаялася — і стрибнула, але перечепилася через грубі земляні груди і не втрималася на ногах.

— Ну, Остере, не підведи! — крикнув Блантайр, відпускаючи повід.

Я зібрався, напружився всім тілом — і одним довгим махом перестрибнув і рівчак, і насип.

У заростях вересу лежала долілиць наша юна господиня. Блантайр швидко зіскочив на землю, схилився над нею і тихенько покликав. Леді Анна мовчала. Тоді він обережно підняв її голову. Очі дівчини були заплющені, обличчя — бліде, наче у мерця.

— Анно, люба, промовте хоч слово!..

Дівчина мовчала.

Він розстебнув їй кофтину, послабив комір, виміряв пульс на зап’ястку. Потім різко підвівся і, роззираючись навкруги, став шукати допомоги.

Неподалік працювали двоє чоловіків: вони нарізали торф. Побачивши Лізі, що бігала без вершника, вони покинули роботу і намагалися її спіймати. Та коли почули голос Блантайра, облишили коня і прийшли до нас. Старший із них запитав:

— Чим можемо допомогти?

— Їхати верхи вмієте?

— Знаєте, сер, вершник із мене так собі, та задля леді Анни я ладен ризикнути своїми в’язами. Цієї зими вона дуже виручила мою дружину.

— Тоді, мій друже, сідай на цього коника — за в’язи можеш не переживати, — мерщій скачи до лікаря і попроси, щоб він негайно приїхав сюди; а сам їдь до графського маєтку, розкажи, що сталося, і нехай вони пришлють екіпаж та ще когось на допомогу. Ага, і покоївка леді Анни хай теж сюди їде. Я чекатиму на них тут.

— Усе зроблю, сер, усе буде зроблено, я молитиму Бога, щоб мила юна леді швидше отямилася. Слухай-но, Джо, — звернувся він до свого напарника, — ану, бігом по воду і ще перекажи моїй старій, хай кидає всі справи і летить сюди до леді Анни.

Він сяк-так видерся в сідло, крикнув «вйо!», стиснув мої боки ногами, і ми, зробивши невеличкий гак, щоб обминути рівчак, рушили у зворотному напрямку. Мій вершник не мав батога, і, схоже, це його бентежило. Та зі мною не потрібно було жодних батогів, відтак йому тільки довелося міцніше тримати повід і не випасти із сідла. Я старався бігти так, аби ним підкидало якомога менше, та коли ми йшли по нерівному, в нього кілька разів таки вихопилося:

— Агов! Тихіше!.. Легше!..

Скакати по дорозі було значно легше, і ми швидко виконали всі свої доручення.

Коли його запросили до будинку, аби промочити з дороги горло, він навідріз відмовився.