Віктор Близнець - Женя і Синько

Женя заплющила очі, в голові поплив теплий туман, ще б якусь мить — і вона міцно-міцно заснула б. Але тут знов озвалось бляшане підвіконня. Хтось затарабанив часто й лунко. Чи дражнився, чи з морозу просився у хату. Сон прогнало, і Женя крадькома, щоб не рипнули під нею пружини, підвелася. Стала, сховалась за штору й одним оком глянула у вікно. Глянула й стиха розсміялася: то її Синько! Бешкетує, бавиться чортеня! Мабуть, ото він ганяв на клавішах «Ундервуда», а тепер витанцьовує на цинковому підвіконні. Пригнув голову й серйозно виторохкує копитцями, підскакує і б’є себе в груди, а хвіст стирчить у нього хвацько, як знак запитання.

— Синько, що ти робиш? — легенько постукала Женя у скло. — Ти що, змерз, що танцюєш на морозі?

Синько, побачивши Женю, анітрохи не збентежився, навпаки — вдарив копитцями ще сильніше, задріботів, застрибав, і його сіра тінь так і замелькала у місячному сяйві. Потім він підскочив, майнув, як білка, перед вікном, перед Жениним носом і зник у сонній тиші, а через деякий час у кімнаті пробіг вітерець, зашелестіло — то Синько випірнув із вентиляційного віконця, що темніло під стелею і після крутого віражу опустився Жені на плече. Він був холодний, як крижинка, весь дрижав — чи від холоду, чи від збудження.

— Синько! Змерз, бідолаха?

— Мені жарко! Я веселюся!

— А чого тобі так весело?

— Бо… А хіба ти не знаєш… A-а, та ти й справді не знаєш! У нас сьогодні велике свято.

— Яке? До Нового року ще три дні.

— Е, ні! У нас своє свято — карнавал місячної ночі.

— Йди зігрійся трохи, а тоді розкажеш.

Дівчинка згребла його з плеча й посадила на руки. Він одразу притулився до неї й примружив зелені очі — так любив, щоб його приголубили.

— Ну-ну, так що у вас за свято?

Синько задер мордочку і з кумедно-серйозним виглядом зашепелявив:

— Колись ми збиралися в лісі, на галявині, душ сто, а то й більше, й танцювали. О, які то були карнавали, які ігрища! Аж ліс гудів! А як мій дядько Синтюх Безбородий на сосну вилазив і копитом вибивав на місяці, як на бубоні…

— Вигадуй, вигадуй, — усміхнулася Женя.

Синько перескочив на своє місце — на підвіконня, а Женя ковзнула під ковдру, де ще зберігалося її тепло, їм добре було так і зручно перемовлятися — вона з ліжка, а він з вікна.

Чортик чомусь посмутнів, задер мордочку і з нудьгою втупився на місяць. Про що він згадував зараз — хтозна. Може, й насправді у нього була велика рідня, бородаті дядьки й діди, і в ці світлі місячні ночі вони справляли гуртом веселий шабаш у лісі? Хтозна. Видно було, як від спогадів очі в Синька загорілися ще дужче — глибоким зелено-морським вогнем.

— Слухай, Синько, — кинула Женя, щоб повернути його думки на інше. — Це добре, що ти прийшов. Допоможи мені. Післязавтра у мами іменини. Який сюрприз придумати?

Синько вишкірив на неї зуби і деякий час німо сидів, тільки морщив свою хитру волохатеньку морду. Потім стукнув кулачком по підвіконню й сказав:

— А я знаю, що ти хочеш! Знаю!

— А що? Скажи! Ти завжди вгадуєш мої думки.

— Ти хочеш того, сама не знаєш чого, щоб було таке — чортзна-яке. Правда?

— Ай, відчепись! Я з тобою серйозно, а ти…

— І я серйозно! Зараз принесу. Посидь!

Він цокнув ногами й свічкою знявся вгору. Кімната була вщерть налита молочно-голубим сяйвом, і в тому сяйві тільки заіскрився за чортиком слід, наче пролетіли з мерехтінням сніжини.

Де він був і скільки блукав — Женя не уявляла собі. Тепла м’яка дрімота знов почала підкрадатися до неї. Та от колихнулася штора, і Синько, як грудочка холоду, гупнув на ліжко. Покректав, відхукався з морозу і тицьнув їй у руки щось тверде й холодне — наче мерзлу картоплину.

— Що ти приніс? Я не бачу.

— От не баче, сліпко! Дивись! — Чортик розтулив долоньки, і в його жмені холодним вогнем заряхтіля жарина. Світло упало на той клубочок, що він приніс. І клубочок виявився… знаєте, чим? Цибулиною. Звичайною невеличкою цибулиною, внизу висіла навіть китичка корінців, а до них поприсихали клубочки землі.

— Цибуля, — розчаровано протягла Женя. — Що з нею робити?

— А ти не спіши! — буркнув Синько. — Посади у горщечок, це раз. Постав на вікно, це два. І третє — поливай теплою водою. Тоді побачиш…

— Добре. Я так і зроблю. Тільки ти не хитруй, а покажи, що в тебе за вогник. Ну, чого набурмосився?

— Бо не можна! — сказав Синько й сховав кулачок за спину.

— Це мій секрет.

— Покажи! В тебе й так багато секретів!

— А будеш мовчати?

— Питаєш! Ми ж з тобою давно домовились.