Віктор Близнець - Женя і Синько

Готувався до Нового року і професор Гай-Бичковський. Він зрадів морозцеві й першому снігові, що рівним пухким покривалом устелив землю. Поки сніг не згребли й не вивезли за місто, професор поспішав використати його на сто процентів: щоранку виносив у двір тазик з водою і тут же, перед вікнами всього будинку, роззувався й роздягався до трусиків. Вдоволено крекчучи, натирав собі снігом груди, спину, щоки. Міцне, як тумба, тіло його спалахувало гарячим жаром, червоне татаркувате обличчя сяяло від радості. Зігрівшись, професор витирався шорстким рушником і починав розминку: робив кілька різних спуртів — біг на місці. Він так підкидав коліна й молотив ногами, що сніг звивався над ним білою курявою. Потім Гай-Бичковський переходив до розміреного бігу — легким підтюпцем мчав до стадіону і назад. У дворі він зупинявся, кидав собі на спину сніг або натирав розпашіле обличчя — і мчав далі. Чорні труси у нього прилипали до мокрого тіла. А у вікнах будинку мало не продавлювали скло чиїсь розплескані носи й губи — то виглядали дітлахи й мамуні. Вони пересміхалися, когось викликали з кухні: «Дивись, дивись, Кузику, що професор наш виробляє!» Люди собі потішалися, а професор ніби й не помічав того, босий бігав по снігу, пирхаючи білою парою.

Женя стояла під кочегаркою у шубі й валянках. І коли сюди забігав Гай-Бичковський, обхлюпувався водою з тазика, вона мерзлякувато ухкала й щурилась від холодного дрожу. Професор сміявся, ляскав долонями по червоних грудях, що парували, й гукав:

— Займайтесь моржизмом, дорога Євгеніє! Займайтеся, настійно вам раджу. Чудовий вид спорту!

І, голосно регочучи, качався у снігу, а потім виливав собі на голову тазик води, молодцювато підстрибував і обводив вікна, де стирчали розплескані кирпи, гострим насмішкуватим поглядом: ось так, мовляв, треба!

Словом, будинок жив передноворічними клопотами. А в Цибульків наближалося подвійне свято — якраз тридцятого грудня (і пощастило ж людині) їхня мати іменинниця. Дома всі поводились так, ніби зовсім забули про ту подію, — метушня, біганина, якось воно вилетіло з голови. Галина Степанівна, нітрохи не хвилюючись, достукувала на машинці спішну роботу для радіо (але тишком-нишком напекла вже своїх улюблених тістечок з горіхами!). Женя з батьком теж ходили спокійно-байдуже, однак встигли пошептатися на кухні й домовитися: кожен готуватиме для матері свій сюрприз. Про те, що батько вигадає щось несподіване, Женя не сумнівалася. То він приносив макет з пластиліну (човен, а в ньому фігурки матері, батька й Жені — все це дуже схоже й дуже смішне), то вирізав з дерева чудернацьких звірів, то випускав домашню газету. А що придумати їй? Купити на базарі квіти? Це не сюрприз. Сісти і зв’язати рукавички, як в’яже Віола Зайченко? Не вміє вона і навряд чи навчиться, бо то складно. А що?

Про те «що» й думала Женя у ліжку, обкутавшись теплою ковдрою. На вулиці стояла тиха морозна ніч. Білим сугірком іскрився сніг на даху сусіднього будинку. Ліхтар світив у незашторене вікно. І, як ще один ліхтар, непорушно висів у небі холодно-прозорий місяць. Легким контуром вимальовувались на ньому вулканічні хребти й моря, про що в народі колись казали: брат підняв брата…

Настала пора світлих місячних ночей. І Жені, мабуть уперше в житті, чомусь не спалося (така надворі краса!), хотілося думати про щось хороше й тривожне, і навіть складалися в голові якісь пісенні слова, схожі на ті, що в «Мцирі». Женя шептала їх, дивувалася й з радістю відчувала, що виходять римовані рядки:

Справді, чуткії засніжена тиша стояла надворі. Місячне сяйво не лилось, а немовби загусло в холодному повітрі. І ліхтар дрімав по коліна в снігу, закутавши голову жовтим курчачим пухом. І тіні уклались на ніч за стовбурами дерев. Тиша й непорушність у всьому. Дрімота. Тільки стривай — що то стукотить? Цок-цок!.. Там, за вікном, на бляшаному карнизику, щось швидко процокотіло. Звук був такий, наче вдарили в цинк тугі краплини дощу. Але який дощ? Надворі припікав гарний морозець. Женя прислухалась: зараз, мабуть, ще затарабанить. Ні, за вікном стихло. А проте — чуєте? Це вже в маминій кімнаті щось прошелестіло, наче пробіг там вітерець. Зацокотіла раптом машинка. Хтось прогнав по клавішах туди й назад — і задзвенів у кімнаті мелодійний перестук молоточків, що били по голому валику. Може, справді вітер? Та ні — й вітру нема. То почулося: кругом тиша й сон.