Віктор Близнець - Женя і Синько

— І останнє, товариші. Я відповів у районний відділ міліції, що ми, тобто 5-А клас, на місці знищених дерев посадимо весною нову плантацію туй і оголосимо її піонерським парком. Правильно, товариші?

Кілька голосів нетвердо прогуло:

— Правильно.

— Не чую ентузіазму. Ще раз: гуртом посадимо — правильно?

Тепер гукнув увесь клас:

— Правильно!

— Бригадиром по садівництву призначаю Колю Максюшка. Він справжній спец. Його заступником Бена. Чуєш, Андрію? — директор кивнув Бенові. — Ти коли-небудь садив дерева?

— Н-н-н… — безголосо протяг той.

— Так от. Попробуєш. Відчуєш радість. Радість людини, що своїми руками зробила щось добре. А тобі, як героєві на знищенні туй, я дам найкращий шмат роботи — довбати ями. Ясно? І ще. Передай батькам (думаю, вони скоро повернуться до Києва), передай батькам, що посадковий матеріал купуємо за ваш рахунок. Це немало-небагато тридцять карбованців. Тридцять карбованців внести в касу «Зеленого господарства». І негайно. Все! Можете бути вільні.

Гупнули ноги об паркет, учнів ніби катапультою підкинуло з парт. І одразу — галас, шум, біготнеча. А за спиною уїдливий голосок (Віолин):

— М-да-а, Бенчик. Гульнув ти, золотко! Шикарно! Аж на тридцять рубчиків! Приїде папуля — ох і заплачуть на тобі джинси!

Найкраще Жені було вечорами, коли дома збиралась їхня дружня трійця — батько, мати і вона, вже доросла дочка, на зріст анітрохи не менша за матір. Сідали на кухні, щоб не носитися з посудом, ставили перед собою чайник і не поспішаючи, з великим смаком чаювали. Через панельні перегородки аж із п'ятого поверху доносились бурхливі пасажі фортепіанної музики, внизу сварився старий Жупленко зі своєю бабою-фізкультурницею і, щоб не чули сусіди їхньої сварки, на всю силу вмикав магнітофона; хтось зосереджено човгав у парадному, за вікном погримували вечірні машини, а в них, у Цибульків, було тихо й затишно.

Тулились одне коло одного, бо скучили за день, посьорбували чай з лимоном, і Галина Степанівна починала розмову:

— Сиділа я сьогодні за машинкою та й думала: Маньківка… Якби хоч на тиждень вирватись до матері в село. Я б душею там відпочила. Я б здоров’я на місяць набралась.

А батько теж, зітхаючи:

— М-да, Маньківка… Там одне повітря! Чистий озон! Походиш, подихаєш — груди тобі розпирає.

— А літом! Вискочиш на город — все тобі свіже, з грядки: і капуста, і помідори, і огірки. А молоко тепленьке, з-під корови. Мати здоїть і несе нам у постіль, пий, Галочко, пий, Женю… Ти бачив Любку, маминого сусіда Івана дочку? Так от: вона ровесниця Жені, їй-богу! Тільки наша Цибулька тонка, аж світиться, а Любку рознесло на молоці та сметані ось так — на сорок кіло!.

Мати пила чай маленькими ковтками, вистуджувала гаряче, смішно складаючи губи — грамофонною трубочкою.

Від чаю вона зігрілась, і тепер на її щоках легка прозора втома, обличчя стало спокійно-мудре, гарне простою жіночою вродою, розімліли й розгладились зморщечки під очима, ті зморщечки, що рано з’явилися від сидячої роботи.

— М-да, — підтягував за матір’ю батько. — Люди в Маньківці здорові, міцні та й заробляють не гірше за нас. Ти візьми моїх хлопців, тих, що в колгоспі залишилися: в кожного добротна хата, гараж, як не машина, то мотоцикл, а на самих хлопців подивитись: плечі, фізіономія — о! Хоч трактором об’їжджай!

Ще довго вони вихваляють свою Маньківку, де народилися, де разом бігали до школи й закінчували десять класів, і де на випускному вечорі, під колгоспним клубом, нарешті призналися, що люблять одне одного, і де таємно вирішили — тікати у Київ. У незбагненно-велике, метушливе місто, повне вогнів і святкового руху, там серед люду пробивати собі дорогу: вона — на курси друкарок, а він — у технікум прикладного мистецтва…

— Ну що, стара? — вже іншим тоном, делікатно-обережним, каже Василь Кіндратович (в такі хвилини він називає дружину старою, і вона не сердиться, бо ще молода й чудово відчуває, як своєю молодістю подобається людям). — Ну що, стара? Може, поміркуємо, зважимо все і той… поїдемо туди, в село?

Женя не розуміє, про яке серйозне «поїдемо» зараз мовиться. Вона підскакує, від радості спалахують у неї вуха-метелики, губи танцюють:

— Поїхали! Поїхали! До баби Паші! В гості!

Вона готова зірватися й летіти хоч зараз, і вже бачить Маньківку в садах і соняхах, і бабу Пашу на воротях, що стоїть пригнувшись, як маленький снопик, і виглядає їх — гостей із столиці. Бачить Женя ставок, де повно пуголовків, річку в осоці, колгоспний баштан і босу команду, що ганяє м’яча на толоці. Там — повна воля дівчині! Скаче вона на підводі, катається на мотоциклі (дядько Петро садовить її на заднє сидіння), їздить у степ на літню ферму, де такі смішні й симпатичні телята. А як знайшла вона з хлопцями крота у березі! А як п’явка присмокталася їй до ноги! А як з Любкою, з отією товстухою, залізли вдвох на скелю, а там дим курився з розщелини, і вони злякалися («Може, розбійники!»), а то, виявляється, хлопці сховалися в печері й розпалили там вогнище. А як ростуть кавунці на городі, як зав’язуються пуп’янки — сама вона бачила!