Віктор Близнець - Женя і Синько

Хлопець переступив з ноги на ногу, знизав плечима: а про що, мовляв, тут розказувати?

— Ви знаєте, Максюшко не з балакучих людей. Я за нього буду говорити. — Директор добродушно покахикав й розгладив долонею усмішку. — Так от. Батько у Максюшка відомий нейрохірург, перевели його весною на роботу в обласну лікарню, на Лук’янівку, і тут дали квартиру. А до того вони жили на Березняках, це — ви знаєте — за мостом Пітона, на тому березі Дніпра. І жили вони над самою водою. А там товща прибережного піску — п’ять метрів. Так я кажу, Максюшко?

Той мугикнув, неохоче кивнув головою: мовляв, так.

— Чистий пісок там, як пересіяний. Намитий з Дніпра. Ніколи й нічого на такому піску не росте — навіть лоза. Уявляєте: виріс на березі новий багатоквартирний будинок, облицьований білою плиткою. Гарний будинок, чудові квартири, а тільки біда — голо кругом, самі кучугури піску. І зелені ані кущика. А тепер, якби ви побачили, що там за рай: на піску — фруктовий сад, бузкова алея, розарій, повно квітів. Правильно я кажу, Максюшко?

— Правильно, — кивнув той.

— От я й хотів, щоб ти розказав, як ви садили дерева.

Хлопець нахмурив руде обличчя й почервонів.

— Ну, гаразд, — промовив директор. — Я розповім. Садили дерева так. Приходив батько з роботи вечором, кликав сусіда (теж лікаря), брав Миколу, та й виходили втрьох у двір і копали ями. А ями там, у сипучому піску, треба копати не прості, а цілі котловани, метрів по п’ять завглибшки, щоб потім заповнити їх землею. Так, Миколо? І носили торф, мул, чорнозем аж із лугу, з лощини. Корзинами, відрами, мішечками тягали, хто як міг. По скільки ти, Миколо, приносив відер мулу?

— Куди? У кожну яму?

— Еге ж, у кожну.

— Ну, — Микола втупився очима в стелю, заворушив губами, ніби підраховуючи, по скільки ж то мулу він приносив із берега. — Так, так: відер, може, по двісті, а може, й по двісті п’ятдесят.

— Ого! — сказав хтось із дівчат.

— Не применшуй, не применшуй, Миколо! Батько говорив — по триста відер з гаком. І мозолі були в тебе, голубчику, на руках, як у коваля. То пізніше ти менше тягав землі, коли у вас з’явилися помічники — скоро весь будинок захопився озелененням, виходили у двір і діти, й старі. А спершу тільки ви втрьох копались. Батько казав: найкраща агітація — виходь і роби. Ви розпочинали. Так? І перші яблуні посадили, і перші кущі бузку. Та й поливали спочатку самі. По скільки ти відер води приносив?

— Під кожне дерево?

— Ага, під кожне.

— Води менше. Відер по десять. Тільки дерев багато, та й поливати часто треба — двічі або й тричі на тиждень.

— І ви з Дніпра воду носили, правда? Щоб не витрачати питної… Я вам поясню чому, — звернувся директор до класу. — То новий район. У перший рік і для людей там води не стачало. І доводилось Миколі тягати воду з річки для поливання, і разом з хлопчаками підживлювати зелені насадження. Так, Миколо?

— Умгу, — підтвердив той.

— І як ваш сад, розрісся на піску?

— Росте! Кругом зелено, — жвавіше буркнув Максюшко.

— Ти їздиш туди у гості до хлопців?

— Їжджу.

— А той ряд яблунь — білий налив — уже почав родити?

— Гарно вродив цього літа. От-такі яблука! — І Максюшко просяяв рудим вугластим обличчям, ніби він тримав у руках і показував усьому класові велике, налите соком, запахуще яблуко.

— Ну, а тут, на Лук’янівці, ви теж будете садити щось перед новим будинком?

— Та вже посадили. Од вулиці. Горобину, грецькі горіхи й знову — бузок. Батько любить бузок.

— Самі садили чи разом з мешканцями?

— Як і в Березняках. Спочатку самі, а тоді гуртом. Люди ждуть, щоб хтось почав. А батько такий, що не всидить — перший виходить…

— А скажи, Колю… Скажи, ти коли-небудь ламав дерево?

Максюшко здивовано хмикнув: мовляв, чого це питають його про такі дурниці? Хто садить — хіба той ламає!

— А що б ти зробив з тим бовдуром, котрий на твоїх очах заліз би на яблуню і почав крутити, обчухрувати гілля, ламати?..

Максюшко зморщив лоба, нахмурився, мабуть силкуючись уявити собі: що то за тип, який так знущався б з яблуні — з дивовижного дерева, що цвіте, наливає сонцем плоди, шелестить тугим листям на повітрі і, як людина, поскрипує в непогоду?

— Я б йому, тому фруктові, теж… скрутив би голову, — зітхнув Максюшко, стомлений довгою і важкою для нього розмовою.

— Скрутити голову — це занадто, занадто, Колю! А от якби лозинякою по спині, кхм!.. то я, хоч і рішучий противник фізичних методів, не дуже протестував би в такому разі…

Директор глянув на Бена — вже спокійно, з лукавою півусмішкою, що таїла в собі якусь несподіванку. Діловито промовив: