Віктор Близнець - Женя і Синько

Мотя хлипав, кулачком розмазуючи сльози й стиха питав, чи сильно вдарили Женю, чи болить їй, а дівчинку турбувало інше:

— Давай, Мотю, тікати! Додому! Щоб нас на стадіоні, отам коло воріт, не перестріли!

Вона схопила малого за руку й потягла з гори, а дядько зіп’явся над ровом і гримів у туман:

— Я вас все одно знайду! Хулігани! Живі дерева так потрощили

Вже чверть години продовжувалися збори у 5-А. Але так нічого й не вдалося з’ясувати. Клас відмовчувався. Директор піднімав усіх підряд — від першої до останньої парти.

— Панченко! — неголосно назвав ще одне прізвище і, трохи набік схиливши голову, уважно подивився туди, де сидів дружок Бена.

Підскочив Панченко, жваво труснув білим чубчиком і відкинув пасмо назад.

— Ти був там? — спитав директор.

— Ні! — бадьоро відповів той. — Я там не був.

— Сідай.

І знову спокійно, з незворушною витримкою:

— Світлана Кущ!

Встала пухленька учениця, світлокоса, в білому фартушку, зашарілася до самих вух.

— Петре Максимовичу! — заговорила скоромовкою. — Я й дома не була під час епідемії. Мама відвезла мене в село до баби, в Іванково. У пальті, якщо хочете, у мене й квитки є з автобуса, я покажу…

— Ні, ні, не треба квитків. Сідай, Світланко…

— А ти, Зінчук?

— Я з грипом лежав, — почувся басок. — Три дні валявся. Спитайте в матері.

— Гаразд. А ти, Віоло?

— Петре Максимовичу, ви що? — Віола Зайченко стала в позу й ображено повела очима. — Та хіба могла я в таку погоду… та й взагалі… ви ж знаєте моїх батьків…

— Знаю, знаю. — Директор заклав руки в обсмикані поли піджака й пройшовся по класу. — Значить, ніхто там не був? — Він гірко посміхнувся до учнів. — Значить, молодший сержант міліції Рябошапка даремно наклепав на ваш клас у своєму рапорті? А сержант пише: «На місці злочину було знайдено чорний лакований козирок від кашкета (видно, одірваний грубою фізичною силою). На козирку видряпано гостряком ножа: «5-А клас. Уб’ю! Фантомас».

Білочубий Костя Панченко, що сидів за спиною у Жені Цибулько, неспокійно засовався на парті. Він зробив такий рух, наче поправляє козирок… та тьху!.. ніякого козирка не було!

— Як ти гадаєш, Андрію, — зупинився директор біля Бена й пильно подивився на цього патлатого рожевощокого хлопця. — Як ти гадаєш, чий то міг бути картуз? І хто з 5-А присвоїв собі ім’я Фантомаса — цього тупого французького кіногангстера?

Бен зашарівся, але тільки на мить, і тут же глянув на директора спокійними синьо-голубими очима (справжня тобі невинність) і випалив:

— Не можу знати!

— А як ти думаєш, хто був у той день на стадіоні?

— Теж не можу знать! Я там не сторож.

Заскрипів стілець. То закрутився на парті Андрон Кущолоб — вірний Бенів батько-мати-дід. Андрон сидів з самого початку зборів і з глибоким обуренням слухав оті: «Не я», «Не був», «Не знаю», а тепер уже й військове: «Не можу знать!»

— Сідай, Бене, — стомлено промовив директор. — Кругова порука. Або ні — кругове боягузтво. Один зробив зло і боїться признатися. Інший знає, хто це зло зробив, та боїться сказати, щоб не нажити собі ворога. Так, дорогі п’ятикласники?

Всі похмуро мовчали. І тоді з першого ряду підвівся Андрон Кущолоб, тільки не зразу, а зачургав ногами, засовав по паркету тісну для нього парту і нарешті випростався — високий, плоскогрудий, як дошка, з витягнутою шиєю, з довгим кістлявим лицем. Із великих заглибин дивились на учнів трохи оторопілі, старечо-безбарвні очі.

— Товариші! — хрипко гукнув Андрон, як на врочистій лінійці (дід, видно, хвилювався, бо гострий кадик у нього бігав сюди-туди, немов шатун). — Що це мені за мовчанка, скажіть? Що це за дружба, якщо ви форменим чином покриваєте громителів парку, стало буть, народного добра? Я розумію, ото дружба була, коли нас поставили — а було це на станції Канатово, в дев’ятнадцятім году, да-а-а, — приткнули нас до стінки й бандити кожному палашем у груди: «Хто зірвав отаманський вагон?!» А ми мовчимо, бо гуртом зривали бандитське кубло, і нам така резолюція: або всіх порубають на фарш, або тільки того, на кого вкажемо. А ми мовчимо, щоб коли помирати, то разом, і тут виступає наперед наш агітпропівець Пантюша, знаменито він грав на балалайці, особливо цю — «Світить місяць, світить ясний»… Виходить Пантюша, тикає на нас пальцем, осміхається і так, знаєте, каже бандитам форменим чином: «Відпустіть їх, каже, це темні сільські тумаки, непричетні вони до діла. Я сам, каже вагон зірвав, стало буть — по заданію ревкому…» Ми стоїмо як вкопані, а Пантюшу поклали на колоду і на наших очах шашкою — так і так! На шматки, і кров калюжею…