Віктор Близнець - Женя і Синько

Галина Степанівна сіла за роботу, а Женя за книгу. Розгорнула «Битву за Київ» і тривожно стиснулось серце: переправа… Чорна осіння мла, вибухи бомб, і заграви над річкою, і ледь-ледь сіріють по той бік високі круті береги («Там ворог, там ворог!»), а хвиля важка й холодна, і ріжуть прожектори просто у вічі, кишить Дніпро від маленьких плотів і понтонів, на яких переправляються наші солдати. По шию в воді, під кулями, на стрімкій течії… І Женя згадала: танк! У лісі! Там, де вони фотографувалися! Так, минулої весни, в травні, їздили вони класом у Ново-Петрівці на екскурсію. По дорозі завернули в ліс — і от на галявині, між соснами, побачили танк. Справжній бойовий танк, тільки старий, поржавілий. Він стояв на горбку на простенькому цегляному постаменті, і між його гусеницями росла трава. Танк! Ясне діло — гвалт, крик. Гуртом видряпувались на башту, сміялися, фотографувалися. І не знала, не уявляла тоді Женя: як, завдяки яким нелюдським зусиллям випихали отакі танки на кручу. Їх підтягували на баржах і поромах, а фашисти оскаженіло били з кулеметів, і наші бійці, мокрі й промерзлі, буквально на руках викочували ці тридцятип’ятитонні велетні на кручу, на берег Дніпра, і скільки бійців, підкошених кулями, падало в воду й гойдалось уже мертвих на хвилях.

…А вони тоді сміялися, кричали: «І нас! І нас сфотографуйте!» Бен потирав долоні й говорив: «Законно! Я ще покатаюсь на такій машині!»

Ні, мабуть, коло танка, що стоїть у лісі на старенькому постаменті в траві, не можна сміятися. Треба просто постояти мовчки.

Женя одірвалася від книги і задумливо подивилась на вікно. А надворі ще густішав туман, скоро в кімнаті зовсім потемніло, і хоч була середина дня, мати попросила ввімкнути світло. Потім порадила дочці:

— Не стомлюй очей. Одягнись тепліше й піди прогуляйся. Ти й так ніколи не виходиш на вулицю.

Дівчина взула гумові чобітки, надягнула пальто й хлоп’ячу шапку-вушанку. Вийшла у двір. І тут відчула, що погода трохи змінилася: вітерець притих, і туман тепер не плив, а стояв нерухомо, густий і білий, як молоко. Не видно було навіть сусіднього будинку, де живе Бен. Замість кочегарки, саду, розлогих дерев перед вікнами сіріли тільки округлі кошлаті примари. І ще щось маленьке, як стовпчик, стриміло самотньо під кочегаркою. Женя ступила ближче й ахнула: Зайчик! Оте худеньке вухасте хлоп’я, закутане в хустку. Воно геть змерзло, посиніло, а проте стояло і з нудьгою дивилося на Женине вікно.

— Зайчику, ти мене ждеш?

— Жду, — покірно й жалібно промовив Мотя.

І, видно, зрадів. Ожив, закліпав оченятами, затупцював біля Жені. Дівчина поправила на ньому хустку.

— Ходімо гуляти на стадіон?

— Ходімо! — погодився Мотя і подав їй руку.

Він, мабуть, знудьгувався за Женею, бо вчепився за неї і залопотів-залопотів про свої новини: про те, що в них померла баба, а кіт притяг мишу на кухню, а вдень як стрельнуло — погоріли всі лампи «тепер у них дома темно… Він був такий балакучий і такий старечо-мудрий, що Женя не могла його слухати без прихованої посмішки. Так, розмовляючи, вони вийшли на Стадіонну вулицю» обсаджену височенними канадськими тополями (тими, що влітку встеляють землю білим-білим, як сніг, пухом), а Зайчик туркотів про те, що батько йому купить справжню клюшку й ковзани, і він ходитиме на стадіон, учитиметься грати в хокей.

— А свисток у мене є! — похвалився Мотя і, понишпоривши у пальтечку, витяг чорний роговий свисток на шнурку й для переконливості надув щоки й свиснув.

— Ти в мене Зайчик! — похвалила Женя. — Ну, пригинайся!

Крізь пролом у загорожі вони залізли на стадіон. Це було невелике поле, обсаджене кущами бузку й акації, огороджене дерев’яним парканом. Узимку тут заливали каток, і тоді морозними вечорами над стадіоном розлягалося хлоп’яче «ах!!», «бий!», «шайбу!», гриміли клюшки, стинались різкі голоси, гупали шайби об бортик. Але зараз на місці хокейного майданчика стояли калюжі води, й туман розвішував чорні холодні краплі на залізній воротарській сітці. Блищали калюжі й на футбольному полі, але там зеленіла підстрижена трава й статечно прогулювалась чиясь коза.

Дівчинка пройшла з Мотею за стадіон, де починалося пустирище. Минулої весни тут було закладено парк. Приходили сюди піонери з їхньої школи, молодь із механічного заводу, і гуртом — весело, піснями, з жартами засипали канави, викорчовували пні, а найголовніше — посадили дві плантації туй. Ці гарні, літом і зимою темно-зелені деревця, що пахли смолою, Женя дуже любила: вони скидалися на молоді кипариси й нагадували дівчинці Крим, Алушту й лагідне, розморене спекою море, де граються дельфіни. Туйки росли на горбу, за стадіоном, і вечорами, коли заходило сонце, над їхніми гострими верхівками, як в Алушті над кипарисами, спалахували золотисті сонячні корони. Зараз туї, закутані мокрим туманом, стояли на пагорбі, як діди в кожухах.