Борис Комар - Диваки

Ковзанка замерзла швидко, тільки залили, а вже зверху й льодком взялася. Ще Петро Денисович не встиг навіть гумовий шланг сховати, яким поливали майданчик. Шланг простягнувся аж до ганку школи, довгий, покручений, схожий на гадюку.

Навколо ковзанки з’юрмилися школярі. Не хотілося розходитись додому, хоч робота була закінчена. Де ж таки, з самого обіду товклися, скільки снігу поповергали, і тепер піти, не дочекавшись, поки замерзне? Треба хоч по разу проїхатися. Звичайно, не на ковзанах, а так — на підошвах.

— Дивіться, вже й пальцем не проб’єш, — присів навпочіпки біля льоду Олег, червонощокий, у кожусі, кудлатій шапці-вушанці, коротеньких модних чоботах.

— А ти не бий! — підступив до нього Микола.

— А то що? — зверхньо і презирливо запитав Олег.

— Та нічого. Займатимеш — бубну виб’ю. — Миколі врешті-решт урвався терпець. Олег сам нічого не робить й іншим заважає. То насміхається з хлопців, то до дівчат в’язне.

— Ти виб’єш бубну? — аж підскочив Олег.

— А то ж хто? — не здавався Микола. — Матір на поміч не покличу.

— Знаєш що? Ти легше, а то як розсерджуся, тоді…

— Що тоді?

— Ось бачиш щоі — і Олег ударив підбором чобота об лід.

Тоненька крижана поверхня тріснула, наче шибка у вікні, і на лід хлюпнула вода.

Від несподіванки Микола якусь мить стояв нерухомо. Тоді рвонув до школи.

— Зараз я тобі розсерджусь… — шепотів, біжачи.

Всі гадали — подався за Петром Денисовичем. Аж ні — відкрутив біля ганку кран, на який усе ще був натягнутий кінець шланга. Коли вода побігла, шланг заворушився, засичав і ще більше став схожий на гадюку.

Олег догадався про Миколин намір і хотів наступити на шланг, та не вдалося.

— Кажи, займатимеш ковзанку? — підступив Микола, тримаючи в руках розплеснуту на кінці металеву трубку шланга, з якої бив сильний струмінь.

— Спробуй тільки облити, — застеріг Олег. — Покаєшся, та буде пізно…

Школярі зашуміли:

— Ти бач який, ще й погрожує!

— Розкажемо Петру Денисовичу — він йому дасть.

— Смугони, Миколо! — радили найрішучіші.

Хтозна, зважився б Микола облити водою Олега чи ні, якби в той час не вийшов на ганок, зачувши галас, учитель фізкультури.

— Що то ви робите? — гукнув і рушив до ковзанки.

Вирвав з рук у Миколи шланг, нагримав.

— Він не винен! — закричали хлопці і, перебиваючи один одного, розповіли про все учителеві.

— Недобре, Шморгун, ти поводишся, недобре! Не по-піонерськи.

— А чого ж він чіпляється! — огризнувся Олег.

— Хто до тебе чіпляється? — не поступався й Микола. — Сам лізеш…

— Ну, досить вам, — намагався утихомирити хлопців Петро Денисович. — Шморгун, підстружеш, пригладиш оте місце, як замерзне, і все буде гаразд.

— Не буду я стругати! Хай сам струже!

— І кататися не будеш, — закричали школярі— Не пустимо.

— Плював я на вашу ковзанку! — кинув сердито.

Застебнув кожуха, натягнув шапку-вушанку і подався з шкільного двору.

Тоді од дівчачого гурту відійшла Світлана і погукала:

— Олег, підожди…

Він зупинився, заперечно крутнув головою, грюкнув хвірткою і зник за ворітьми.

Світлана постояла трохи, дивлячись на хвіртку, і зніяковіло рушила назад.

Довго блукав Олег засніженими вулицями. Нудно самому, одначе до школи не збирався повертатися. Додому теж не хотілося, хоч мати й просила не баритися — сьогодні варить смачні вергуни.

Потім подався на снігову гірку, де спускалася малеча. Випросив там у якогось першокласника саночки і з’їжджав, доки той не заплакав. Тоді посадив його на саночки і так штовхнув униз, що на середині гірки малий аж перекинувся.

Зимовий день короткий. Ось уже й вечір підкрався. У хатах і на вулиці спалахнули вогні, машини їхали із засвіченими фарами.

Олег вийняв з кишені свого продовгуватого блискучого ліхтарика.

Від школи йшла група учнів. По дзвінкому голосу Олег упізнав серед них Світлану і сховався. А коли всі пройшли мимо нього і дівчина звернула до свого двору, покликав її.

— Як тобі не соромно? — відразу накинулась Світлана на Олега. — Всі обурені. Я попросила, щоб ковзанку не вирівнювали. Сказала, що ти сам усе зробиш. А якщо ні — поставлять на піонерських зборах питання…

— Ну й нехай ставлять, що мені до того! То вони все з заздрощів.

— З яких заздрощів? — не зрозуміла дівчина.

— Та з яких же, з людських, — сердито мовив Олег. — Заздрять, що мама купила мені модного кожуха і модні чоботи.

— Та хто тобі сказав це?!

— Хто, хто? Сам добре знаю…