Борис Комар - Диваки

— Здоров, Павло! — привітався до нього зраділо Шморгун.

— Здоров, — нехотя відповів батько.

— Я зараз, — кинувся до посадки сторож, але його спинив батьків оклик:

— Пожди, Іване!

— Га? — рвучко повернув голову Шморгун.

— Іди сюди, кажу.

Сашко почував себе так, ніби його виставили перед людьми на суд за якийсь страшний злочин.

— Ну що там? — підступив до машини сторож.

— Розумієш, Іване… — мнявся батько, — не хочу я в це діло встрявати. Передумав…

— Як це передумав? — вирячив очі Шморгун. — Ми ж із тобою вчора договорились!..

— Знаєш, тоді були під чаркою, а тепер… Одним словом — не хочу. І тобі, Іване, не раджу…

У Сашка, як тільки зачув останні слова, де й поділася неприязнь до батька.

“Татусю, любенький, дорогенький, — хотілося вигукнути йому, — який же ти молодець! Послухався-таки…”

— Так я ж приготував уже! — почервонів від люті Шморгун. — Он лежить у посадці…

— Однеси назад. Хай воно сказиться!

— Вже злякався? Зустрів міліціонера і злякався?

— Не те, щоб злякався, просто…

— Дурень ти набитий! — сердито процідив крізь зуби Шморгун.

— Як хочеш про мене думай, а я не повезу, і не вмовляй.

— Ну й їдь ти… — вилаявся погано Шморгун. — Без тебе зумію все зробити. Тільки тепер на випивку не надійся.

Батько більше нічого не сказав, махнув рукою шоферові, той завів мотор і повільно рушив з місця.

Собаки, як відомо, чомусь недолюблюють машин. Загледять яку, женуться, гавкають, намагаються гризнути зубами за шини, хоча це їм ніколи не вдається. Мабуть, ота нелюбов у них од заздрощів — самі-бо не можуть так швидко бігати. Кудлай особливо ненавидів їх. Уже, було, і поплатився за це, — колись добряче пом’яла його машина, — а однаково ганявся.

Отож і тепер, тільки-но зрушив з місця колгоспний грузовик, він вирвався, і як несамовитий кинувся слідом за ним.

Микола зопалу підхопився, голосно погукав Кудлая, виказавши цим себе і Сашка.

Шморгун стріпнувся, ніби його батогом уперіщили, оглянувся. Побачив Миколу і Сашка за кущем. Збагнув — за ним стежили. Однак спробував викрутитися.

— Чого це ви тут лазите? — накинувся на хлопців. — Гілля обламувать? Ану, гайда звідси! Щоб вашої ноги більше не було…

— Нас дідусь послав, — не злякався Микола.

— А-а, вистежити захотів!.. Сищиків завів уже!.. — зарепетував Шморгун.

— Ви не кричіть, бо ми вас не боїмося. І про те, який ви сторож, все одно розкажемо.

— Ось я вам розкажу… — рушив Шморгун до хлопців.

Невідомо, чим скінчилася б ця сутичка, коли б у посадку не нагодилася Валентина Михайлівна з дідом Артемом.

Садівник, не дочекавшись учительки з хлопцями, і собі пішов на сушарню. “Чи не наробив там якогось шелесту п’яний сторож?” — подумав.

Біля сушарні він зустрів розгублену Валентину Михайлівну і почув, як із посадки долинув сторожів лемент.

Прийшли садівник з учителькою, і Шморгуна ніби підмінив хто. Згорбився враз, удав із себе такого нещасного, що в людини, яка його не знала, міг би викликати навіть співчуття і жаль.

— Що трапилось? — суворо звернулася Валентина Михайлівна до хлопців.

— Та он… — кивнув Микола на сторожа.

— Винен, товаришочки, винен, — не дав йому доказати Шмор-гун. — Не подумала моя дурна голова, тепер страждаю… ой страждаю…

— Що тут таке? Нічого не розберу, — зиркав то на сторожа, то на учнів дідусь.

Тоді Микола ступив до рівчака, згріб з мішка листя.

— Набрав сушки, хотів одвезти кудись.

— Свята правда, ой правда… Десятому закажу… Листочка тепер із саду не винесу…

— Нема-таки в тебе совісті й на копійку — ось що я тобі скажу! — вибухнув гнівом дід Артем. — Простили тобі люди, а ти знову за своє. Оддай ключі! — звелів грізно.

— Ой, каюся, каюся…

Шморгун довго нишпорив по кишенях, врешті витяг ключ до сушарні і неохоче віддав садівникові.

— Тепер іди собі і щоб духу твого більше не було в саду!

Мов побитий шкодливий пес, поплентався Шморгун дорогою до села.

Микола з Сашком віднесли на сушарню мішок, а потім побігли наздоганяти Валентину Михайлівну.

Сонце мало ось-ось креснути далекий, повитий осіннім холодним серпанком небокрай. Високо в небі кричали дикі гуси, відлітаючи в теплі краї.

Микола дав собі слово — не чинити більше Валентині Михайлівні нових прикрощів. Якщо й схоче щось утнути — з усієї сили буде стримувати себе. Хай минеться те, що встиг раніше натворити.

Почав старанно готуватися до уроків, не пустував у школі, вдома був слухняний. Цим приємно подивував і вчителів, і матір.