Борис Комар - Диваки

— Тебе й на аеросанях не доженеш. Скоро весь дух з мене вийде. Ху!..

Олег нічого не відповів, навіть не поглянув у його бік. Лише прикусив сердито губу, зробив два-три ривки — і вже знову попереду замаячила його рухлива постать.

Микола не став доганяти. Безладні ривки не приносять успіху, тільки втомишся швидше. Слід зберігати сили — ще не пройдено й половини дистанції.

А Олег нервував. Він то уповільнював біг і йшов поряд з Миколою, то вихоплювався наперед. І врешті стомився. Відстав…

У степу, на волі, розгулялася завірюха. Вгорі вітер крутив дрібним снігом, під ногами білими вужами звивався поземок. Скрізь на путі виростали великі й малі замети.

Біля залізниці, на контрольному пункті, хлопці підбадьорили Миколу:

— Молодець, давай, давай!..

І ось він, уже повернувши назад, мчить до фінішу.

Мелькнула постать Олега, за нею — ще кілька лижників. З’явилися онде будівлі в саду… Глянув Микола на оранжерею. Так і є — двері відчинені.

“Загинуть рослини, — майнула тривожна думка, і він рішуче звернув туди. — А снігу, снігу скільки намело!..”

Зійшов з лиж, хотів причинити двері, але не зміг — заважав високий замет біля входу.

В цей час на лижні показався Олег.

— Олег! Олег! — загукав до нього.

Той зупинився, побачив Миколу біля оранжереї, і на його обличчі відбилося здивування.

— Іди сюди! Двері допоможеш зачинити…

Якусь мить Олег вагався. Потім насунув на лоба шапку, відштовхнувся палицями і з’їхав у яр.

“Так ось ти який!.. Добре, біжи, завойовуй перше місце…”

Почав відгрібати сніг, розхитувати двері.

— Підожди, я відкидаю, — почулося раптом за спиною.

Оглянувся — Сашко з лопатою у руках.

— Чого дивишся? Наздоганяй його!

— А ти чому тут?

— Пізніше розкажу. Біжи швиденько, я сам їх зачиню.

Секунда — і Микола знову на лижах. Серце як не вискочить з грудей. А назустріч вітер — різкий, колючий…

Усе виразніше вимальовується із снігової каламуті Олегова постать.

“Ще, ще наляж!..” — підганяв себе Микола.

Он уже й школа бовваніє… натовп болільників… Петро Денисович серед них… Сергій…

Жик, жик, — ритмічно висвистують під ногами лижі.

Олег зовсім близько, палицею докинути до нього. Він, мабуть, страшенно втомився, бо суне, як черепаха. Але ж і до фінішу лишається небагато. Якихось тридцять… двадцять метрів.

“Натисни, натисни ще трохи!..” — суворо наказує собі, ніби комусь сторонньому, Микола.

Та прогаяний час не повернути.

— Ура! Ура! — лунає на спортивному майданчику.

То Олегові, переможцеві.

Миколу зразу ж залишають сили, і останні кілька метрів до фінішу він іде, ледве переставляючи ноги.

Ніхто не докоряє Миколі за поразку. Звісно, прикро було тим, хто за нього вболівав. Та що зробиш, не навмисне ж він програв у змаганні? Сам він, видно, переживає — одійшов од натовпу, сів на бум, засумував…

І тільки Сашко, як прибіг із саду й довідався, що переможцем визнано Олега, накинувся на друга:

— Чого ж ти мовчиш? Це ж неправильно!

— Що неправильно? — не зрозумів Микола.

— Неправильно, що Олег переможець.

— Він же першим прийшов…

— Ну то й що?! Все одно неправильно. Коли б на районні змагання не посилали, то нехай… Але ж не він, а ти кращий лижник!

Микола нічого не відповів, махнув рукою: мовляв, яке це тепер має значення.

Проте Сашко не вгамувався.

— Давай розкажемо про все Петру Денисовичу. Він…

— Ні! — рішуче заперечив Микола.

— Дурень ти! — розсердився Сашко. — Я сам розкажу, — і попрямував до вчителя, який стояв у колі школярів.

Одкликавши Петра Денисовича, став розповідати про себе, як йому не пощастило в змаганні: тільки вийшов у сад — порвався на лижі ремінець. Тоді подався на сушарню лагодити кріплення і звідти помітив, що до оранжереї відчинені двері. Хотів зачинити їх — біля входу намело замет. Довелося розшукувати лопату. Коли це й Микола з Олегом нагодилися. От він і став свідком всього, що там трапилось…

Петро Денисович одразу спохмурнів.

— Тільки ви не думайте, що я намовляю…

— Вірно, вірно зробив, чого виправдуватися, — поклав учитель Сашкові на плече руку. — Розберемось.

Коли Сашко одійшов, Петро Денисович поманив до себе Олега, і вони вдвох пішли на шкільний ганок.

— Розкажи, Шморгун, що там у вас з Петренком скоїлося?

“Звідки він знає? — здивувався Олег. — Микола не розповідав, це точно, бо й не підходив до нього. Ага, он воно що, дружка свого підіслав…”

Олег похапцем розповів про подію в саду. В кінці додав: