Елеонор Портер - Поліанна

Телефонної картки на гачку не було — вона валялася на підлозі. Поліанна підняла її й хутко пробіглася тремтячим пальчиком по стовпчику до літери «Ч» — «Чилтон». До телефону підійшов лікар Чилтон, і вона, дрижачи, передала все, як просив містер Пендлтон, і відповіла ще на кілька стислих і конкретних запитань лікаря. Відтак поклала рурку на місце й полегшено зітхнула.

Поліанна встигла тільки хвилинку розгледітися: якісь кармазинові завіси, стелажі з книжками вздовж стін, сміття на підлозі та завалений паперами стіл, незчисленні зачинені двері (за котримись із них ховалася страшна таємниця) і ще — скрізь пилюка, пилюка, пилюка… Вона побігла комітьголов коридором до великих різьблених дверей, що ще стояли напіввідчинені.

Навіть зламана нога не завадила чоловікові помітити, як швидко повернулася Поліанна.

— Щось трапилося? Ти змогла зайти в дім? — запитав він.

Поліанна подивувалася.

— Я все зробила і повернулась, — відповіла вона. — Хіба я повернулася б, якби не зайшла до будинку? І лікар ось-ось прийде з помічниками і усім необхідним. Він запевнив, що знає це місце, де ви лежите, тому я не чекала на нього. Мені захотілося побути з вами.

— Побути зі мною? — хмуро осміхнувся чоловік. — Я не сказав би, що я в захопленні від твого вибору. Ти могла б знайти приємніше товариство.

— Це ви так кажете тому… тому, що ви такий… сердитий?

— Що ж, дякую за відвертість. Саме тому.

Поліанна м'яко засміялася.

— Але ви тільки удаєте сердитого. В душі ви не такий.

— Справді? Звідки ти це знаєш? — запитав чоловік, силкуючись зручніше вмостити голову, не змінюючи положення тіла.

— Але ж це видно й сліпому. Наприклад, варто лише подивитися, як ви ставитеся до собаки, — додала вона, показуючи на довгу тонку руку містера Пендлтона, що погладжувала собачу голівку. — Це дивно, але собаки й коти бачать справжню суть людини краще, ніж самі люди, чи не так? Давайте я вам голову підтримаю, — вона різко урвала.

Чоловік кривився і стогнав, доки вона перекладала йому голову, але зрештою визнав, що коліна Поліанни набагато зручніші за голий камінь, на якому досі лежала його голова.

— Авжеж, так краще, — ледь чутно буркнув він.

Якийсь час він мовчав. Поліанна вдивлялася в обличчя містера Пендлтона, намагаючись зрозуміти, спить він чи ні. Їй здавалося, що ні. Схоже, він стис губи, щоб затамувати біль. Поліанні теж хотілося плакати, дивлячись на дуже й міцне, але безвладне тіло. Одна рука, міцно стиснута в кулак, нерухомо відкинулася вбік. Друга безсило лежала на собачій голові. Песик весь час сидів, боячись поворухнутися, і тільки розумні оченята віддано вдивлялися в обличчя господаря.

Хвилина спливала по хвилині. Сонце вже стояло на схилку, і тіні попід деревами довшали. Поліанна сиділа тихенько, боячись навіть дихнути. Пташка безбоязко сіла біля її руки, а білка вмостилась на гілці й пухнастим хвостом майже торкалась носа дівчини… але очі-намистинки стежили за непорушним песиком.

Раптом пес нашорошив вуха і тихо заскавчав. Тоді — різко гавкнув. За мить Поліанна почула голоси й незабаром побачила їхніх власників: трьох чоловіків з ношами та різним причандаллям.

Бадьоро наближався найвищий з гурту — чоловік із чисто виголеним обличчям і добрими очима, в котрого Поліанна відразу пізнала лікаря Чилтона.

— Моя маленька леді, ви граєтеся в медичну сестру?

— Ні, сер, — усміхнулася Поліанна, — я тільки потримала йому голову… ліків я не давала. Але я рада, що опинилася тут.

— Я теж, — кивнув лікар і звернув свою увагу на потерпілого.

Того дня, коли потерпів містер Пендлтон, Поліанна трохи спізнилася на вечерю. Однак цього разу вона уникла догани.

Ненсі зустріла її біля дверей.

— Яка ж я рада нарешті вас бачити, — полегшено зітхнула вона. — Вже ж пів на сьому.

— Я знаю, — з тривогою визнала Поліанна, — але я не винна… справді. Я переконана, що й тітонька Полі це визнає.

— У неї не буде такої нагоди, — задоволено оголосила Ненсі. — Її нема.

— Нема! — вихопилося у Поліанни. — Тільки не кажіть, що вона поїхала через мене.

Поліанна подумки картала себе за ті моменти, коли вона привела в дім безпритульних кота, собаку, а тоді ще й хлопчика, за ці недоречні «татко» та «рада», які, попри всі старання, раз по раз зривалися з її забудькуватого язика.

— Це не через мене?

— Авжеж ні, — відказала Ненсі. — Раптово померла її кузина з Бостона, і довелось їхати. Як тільки ви пішли на прогулянку, вона отримала термінову телеграму, а повернеться за три дні. Гадаю, ми можемо порадіти. На цей час ми з вами удвох залишилися на господарстві. Отакої!