Елеонор Портер - Поліанна

— Йому? Він? Зламана нога? Про що ти кажеш, Поліанно?

Поліанна здивувалася. Але потім зрозуміла, що треба ж усе пояснити:

— О, я геть забула. Гадаю, ви ще нічого не знаєте. Розумієте, це сталося тоді, коли вас не було. Я знайшла його в лісі якраз у той день, коли ви поїхали, а тоді довелося зайти до його будинку і подзвонити, аби прийшли лікар з помічниками, а ще тримала йому голову й допомагала. Звичайно, потім я пішла додому і відтоді його не бачила. І ось сьогодні, коли я побачила, що Ненсі приготувала холодець для місіс Сноу, то й подумала, що було б доречно, якби я віднесла цього разу холодець йому — один-однісінький раз, тітонько Полі… можна?

— Гаразд-гаразд, гадаю, що можна, — здалася міс Полі, — але про кого йдеться?

— Про Чоловіка. Його звати Джон Пендлтон. Міс Полі ледь не схопилася зі стільця.

— Джон Пендлтон?!!

— Так. Ненсі сказала, що його так звати. А ви його знаєте?

Міс Полі не відповіла. Натомість вона запитала:

— Ти з ним знайома?

Поліанна кивнула.

— Так. Тепер… він завжди розмовляє і всміхається. Знаєте, він лише зовні видається таким сердитим. Піду й візьму холодець. Мені здається, Ненсі уже все наготувала, — кинула вона, ідучи до дверей.

— Поліанно, зачекай, — голос міс Полі раптом став невблаганним. — Я передумала. Краще віднеси холодець місіс Сноу, як завжди. Це все. Можеш іти.

Обличчя Поліанни витяглося.

— Але, тітонько Полі, їй я зможу віднести будь-коли іншим разом. Вона завжди буде хворою і все ще матиме, а в нього ж лише зараз зламана нога, а це не навік. Він уже лежить цілий тиждень.

— Я пам'ятаю. Я чула про нещасний випадок з містером Пендлтоном, — холоднувато промовила міс Полі, — але я не збираюсь надсилати холодець містеру Джону Пендлтону, Поліанно.

— Таж він сердитий… зовні, — визнала засмучена дівчинка, — і тому ви не надто його любите. Але я не скажу, що цей холодець від вас. Я йому скажу, що це — від мене. Мені він подобається. І я була б дуже рада послати йому холодець.

Міс Полі знову категорично захитала головою. Раптом вона уважно подивилася на Поліанну і запитала на диво м'яким голосом:

— А він знає, хто ти, Поліанно?

Дівчинка зітхнула:

— Мені здається, що ні. Одного разу я сказала йому, як мене звати, але він так до мене не звертається…

— А він знає, де ти живеш?

— Ні. Я не казала йому.

— І він не знає, що ти моя небога?

— Думаю, що ні.

На хвилину запанувала тиша. Міс Полі дивилася на Поліанну невидющими очима. Дівчинка нетерпляче перетоптувалася, голосно зітхаючи. Аж от міс Полі рвучко підвелася.

— Гаразд, Поліанно, — промовила вона тим самим дивним, аж наче не своїм голосом, — можеш віднести холодець містеру Пендлтону від свого імені. Але затям собі: я його не посилала. І він не повинен навіть запідозрити, що це від мене.

— Так, мем. Ні, мем. Дякую, тітонько Полі, — торжествувала Поліанна, вилітаючи з кімнати.

Сіре муроване громаддя вже не злякало Поліанну, коли вона вдруге навідалася до містера Джона Пендлтона. Вікна були відчинені, старша жінка вивішувала білизну на задньому дворику. Під дашком стояв кабріолет лікаря Чилтона.

Як і перше, Поліанна попрямувала до бічних дверей. Цього разу вона подзвонила, бо пальці тепер не судомило після тривалого затискання ключа.

Знайомий песик крутився на східцях, вітаючи дівчинку, але довелося почекати, доки жінка, що розвішувала білизну, відчинила двері.

— Перепрошую, я принесла холодець із телячої ніжки для містера Пендлтона, — всміхнулася до неї Поліанна.

— Дякую, — відповіла жінка, забираючи з рук Поліанни кошик із холодцем. — Що передати, від кого це? Це холодець із телячої ніжки?

Саме тоді у коридорі з'явився лікар. Почувши слова жінки і помітивши розчарування на обличчі Поліанни, він втрутився:

— О, холодець із телячої ніжки? — привітно поцікавився він. — Це просто чудово! А ви не хотіли б провідати нашого пацієнта?

— Звичайно, сер, — промінилася Поліанна.

Жінка вловила погляд лікаря і відразу повела дівчинку коридором, хоча й не приховувала свого здивування.

Молодий чоловік (дипломований санітар з найближчого міста), помітивши з-за спини лікаря дівчинку, стурбовано вигукнув:

— Але, лікарю, хіба містер Пендлтон не наказав нікого до нього не впускати?

— Звичайно, — незворушно кивнув лікар, — але сьогодні я змінив цей наказ. Я ризикну, — і ще грайливо додав: — Хтозна, але ця маленька дівчинка діє на хворих краще за шестиквартову пляшку тонізуючих ліків. І тільки вона здатна розвіяти кепський настрій містера Пендлтона. Ось чому я пропустив її.