Елеонор Портер - Поліанна

Поліанна зашарілася.

— Ні, я прийшла сама. Розумієте, я звикла покладатися на Жіночу допомогу. Там, де я жила раніше, мене виховували Жіноча допомога і татко…

Хтось нервово захихотів. Дружина священика нахмурилася.

— Слухаю тебе, люба. Чого тобі треба?

— Ні, не мені, а Джиммі Біну, — зітхнула Поліанна. — Йому ніде жити, крім сиротинця, але там повно дітей, і він там нікому не потрібен. Принаймні йому так здається. Він хоче мати власний дім, як у звичайних дітей, де в нього буде мама, а не наглядачка, де будуть родичі, котрі про нього піклуватимуться. Йому десять років. Я гадала, що хтось із вас міг би зацікавитись ним… щоб він жив у вас.

— Отакої! — пробурмотів хтось, порушивши заціпеніння після слів Поліанни.

Дівчинка стояла перед жінками і стурбовано озирала обличчя довкола.

— Ой, я ж зовсім забула сказати. Він може працювати, — палко додала вона.

Мовчання тривало. Тоді одна чи дві жінки почали розпити холодним тоном. За кілька хвилин усі все зрозуміли й загомоніли жваво, але не вельми прихильно.

Поліанна прислухалася з дедалі більшим хвилюванням. Дещо з того вона не розуміла. Але з часом збагнула, що жодна з присутніх не поривається взяти до себе Джиммі Біна, хоча кожна жінка гадала, що хтось із присутніх, у кого не було власних дітей, міг би це зробити. Проте жодна жінка так і не згодилася взяти його. Зрештою, дружина священика несміливо запропонувала, аби громада взяла в опіку хлопчика, сплачуючи за житло, харчування й навчання за рахунок зменшення пожертв цього року для дітей у далекій Індії.

Тут заговорили усі разом; галас усе дужчав. Складалося враження, ніби їхня громада завжди була першою серед пожертв на місії в Гіндустані, а дехто казав, що помре від сорому, якщо цього року вони пожертвують менше. Поліанні здалося, ніби далі вона щось неправильно зрозуміла, бо так виходило дивно, буцім гроші жінок не обходять, доки у звіті навпроти назви їхньої громади проставлятиметься певна сума… Ні, вони, мабуть, насправді мали на оці щось зовсім інше! Але чи так, чи так, а все було якось розпливчасто й не дуже приємно, і тому Поліанна зраділа, коли нарешті опинилася серед тиші, на чистому повітрі… проте їй було також прикро, бо вона знала, як буде непросто й сумно сповіщати завтра Джиммі Біну, що Жіноча рада ухвалила краще надіслати всі гроші на виховання хлопчиків в Індії, ніж заощадити достатню суму на виховання одного хлопчика в їхньому містечку, тому що «їх за це не відзначать у звіті», як висловилася висока пані в окулярах.

«Ні, це, звичайно, добре — піклуватися про виховання поган, і я нічого не маю проти того, щоб посилати трохи і їм, — сумно зітхнула Поліанна, чимчикуючи дорогою. — Але я не можу зрозуміти, чому хлопчики тут не йдуть на рахубу, а десь там — ідуть. Як на мене, було б набагато краще, якби вони більше дбали про Джиммі Біна, а не про свій звіт!».

Вийшовши з каплички, Поліанна попрямувала не додому, а — до Пендлтонського пагорба. День був важкий, а, крім того, «вихідний» (так вона називала ті рідкісні дні, коли вона не шила і не готувала, а могла просто «жити»), і наразі дівчинка вирішила за найкраще прогулятися в зеленій тиші Пендлтонського лісу. І тому вона, хоч сонце гріло їй у спину, поволі піднімалась на Пендлтонський пагорб.

«Мені вдома треба бути пів на шосту, — казала вона собі, — тож буде набагато краще, якщо я не дертимуся на пагорб, а зроблю гак і прогуляюся лісом».

У Пендлтонському лісі було чудово, як вона вже знала. Але сьогодні здавалося краще, ніж завше, попри те, що завтра на неї чекала сумна розмова з Джиммі Біном.

«Шкода, що нема тут тих пань, котрі так галасували, — зітхала Поліанна, підводячи погляд на клаптики ясної блакиті серед осяяної сонцем зелені крон. — Якби вони були тут, то змінили б своє ставлення до Джиммі Біна і хтось із них узяв би його до себе», — завершила вона, несхитна у своєму переконанні, хоча не могла собі пояснити, звідки воно взялося.

Раптом дівчинка підняла голову й прислухалась. Десь попереду гавкав собака. За мить він із гавкотом вискочив до неї.

— Привіт, цюцю! — Поліанна клацнула пальцями і вичікувально поглянула на стежину. Безперечно, вона цього собаку вже бачила: він тоді був з Чоловіком, містером Джоном Пендлтоном. Поліанна сподівалася зараз його побачити. Кілька хвилин видивлялася, та ба. Тоді вона звернула увагу на собаку.

Поліанна помітила, що він поводиться дивно. Він гавкав уривчасто, різко, як на тривогу, а також туди й назад метлявся по стежині. Щойно дійшли до бічної стежинки, собака рвонув по ній щодуху, але за мить прибіг, скиглячи й гавкаючи.