Анатолій Алексін: Сигнальники і горністи

— Але кого ж він… бив?

— Тебе зараз тільки це цікавить? Замість відповіді сама спитаю: чого ти прийшов? Я слухаю… Відповідай.

— У мене є справа. Є прохання… Але мама попередила, щоб я відразу до справи не приступав, а спочатку дізнався про ваше життя, про ваше здоров'я.

Коли чуєш її «Я слухаю… Відповідай», які вона, звісно, перенесла у дім зі школи, здається, що ти відповідаєш біля дошки. А біля дошки треба відповідати докладно, або, як казала моя класна керівниця, «розгорнуто». Я і бовкнув навіщось про мамині напучення.

Вона знову підійшла до дзеркала з павутинками-тріщинками. Взялася за сукню на талії.

— Тиждень тому вшивала… Але треба ще вшити: знову схудла. Зі здоров'ям, виходить, «так собі». У мене має бути неприємна операція. Чи повернусь я сюди з лікарні й чи буду вечорами дихати свіжим повітрям — це невідомо. Тому ти поспішай — приступай до своєї справи.

— Операція?

— Я слухаю… Приступай.

Чекаючи на відповідь біля дошки, вчителі часто відводять очі вбік чи опускають їх в класний журнал, щоб не бентежити учня. Катерина Іллівна з тією ж метою повернулася до старовинного дзеркала.

— Я був у Тетянчиної мами. У Надії Омелянівни…

Катерина Іллівна різко обернулася.

— Сам зайшов, чи вона покликала?

— Захворіла на запалення легенів. Я їй ліки приніс.

— Теж Горніст? — Вона подивилася на мене з повагою. — Це прізвисько може стати у вашій родині потомственим!

Катерина Іллівна залишила сукню у спокої і махнула рукою:

— Чого за себе хвилюватися? Соромно мені хвилюватися: я Тетянку в чотири рази пережила. В чотири!.. Який вигляд у Надії Омелянівни?

— Мама скаржиться, що вона лікуватися не хоче. Ліків не приймає:.

— Mожна зрозуміти… — Катерина Іллівна спохопилася: — Цього їй не чув. Домовились?

— Не чув.

— Я бувала у неї. Дуже давно… Не знаходила слів для утіхи. Починала розповідати, якою Тетянка була чудовою — і тільки ще більше ятрила… Останнього разу, пам'ятаю, привіталася й попрощалась, а решту часу мовчала. Потім вона надовго поїхала кудись до сестри. Виходить, повернулася?

— Вона три листи мені дала. Ось вони… Просила дізнатися, де ці хлопці і чому не заходять. Обіцяли заради Тетянки життям пожертвувати!

Я подав Катерині Іллівні вицвілі, зморшкуваті конверти. Вона наділа окуляри, почала обережно виймати листи і один за одним читати. «Тобі, чи що, писали!» — сказала мені мама. А вона читала так довго, що я спитав:

— Літери стерлися?

— Нічого не стерлося. Літери ті ж самі… Ті ж! Ти розумієш? Ті ж, якими вони писали контрольні за партою і на дошці крейдою. Не заходять, кажеш? Як же вони можуть зайти, якщо обіцяли життям пожертвувати?

— Вони всі… загинули? — недовірливо спитав я. — Усі троє?

— Не троє! Їх мільйони загинуло… А літери ті ж! — Вона помовчала. — «С. Н.» Це Сергійко Нефьодов. Він! Не сумніваюся… Поетична була натура! Квіти на підвіконнях розводив. Бувало, після уроків по шість портфелів тягнув: звільняв дівчат від фізичного навантаження. Він їм і каблуки прибивав, якщо відривалися під час танців. І тільки одна людина в класі називала його за це «бабським угодником». Тільки одна… А як ці хлопці танцювали! Цнотливо, чисто… Моя педагогічна пильність від бездіяльності притуплялася. Сергій Нефьодов… Він і малював гарно! — Катерина Іллівна щось згадала. І, втративши статність і владність, заспішила, заметушилася. — Ну так… У мене є його картина: «Невідома з портфелем». Тетянку зобразив… Він і почуття свої зобразив у листі поетично! А ось картина. Подивись. Впізнаєш?

— У житті вона кращою була, по-моєму.

— У житті була кращою, — погодилася Катерина Іллівна. — Кращими, ніж усі вони були у житті , взагалі бути не можна! — Раптом і голос її втратив свою «поставу». Він почав спіткатися, падати, знову підійматися. Вона заперечувала комусь… кого не любила: — Ідеальних не існує? Вони були ідеальними… Були. Всі троє! «Мало прожили, тому й були! — скажете ви. — Не встигли ще ухилитися від ідеалів!» А я знаю, що вони, скільки б не прожили, не ухилялися б. Знаю… І ніхто мене не зіб'є! — На її сірувато-зів'ялих щоках пробився рум'янець. Листи в руках тремтіли, як від холоду. — «В. Б.» Це Володя Бугров… У мене зберігся його зошит. Він розв'язував у ньому задачки, яких я особисто розв'язати не могла. — Катерина Іллівна почала обома руками перебирати папери в шухлядах письмового столу. Знайшла зошит. І поклала поруч з картиною. — Тільки одна людина в класі називала його «телеграфним стовпом»: мовляв, прямолінійний. А в чому полягала ця прямолінійність? Говорив правду… Вважав, що коли виробничі і спортивні норми треба виконувати, то вже людські тим паче! Завжди у чергу ставав, нікого не розштовхував, а опинявся все одно попереду. Академіком був би… Скільки майбутніх академіків не дожило навіть до інституту!