Анатолій Алексін: Сигнальники і горністи

— Хто це?

— Їхня класна керівниця. Живе близько… Через дорогу. Прогулюється вечорами, ходить по провулку, як я їй рекомендувала. Щоб не конфліктувати з організмом! Пам'ятаю, якою вона замолоду була… Уже тоді в характерах розбиралися. Сама учням прізвиська вигадувала. Нічого собі? І завжди снайперськи влучно! Так приставало, що коли власнику прізвисько і не подобалось, відклеїти вже було неможливо.

— А як вона Андрійка прозвала?

— Горністом.

І знову я порівнював фотографію на стіні з жінкою, яка стояла поруч.

— Величний у мене був вигляд, чи не так?

— Був, — відповів я з дитячою прямолінійністю, яку не завжди умів вчасно приховати.

— У нас із тобою схожі звички, — сказала Катерина Іллівна. — Я також не піддаю фрази попередній обробці. Кажуть: «Слово — не горобець: вилетить — не спіймаєш!» Дивна приказка:, ніби горобця легко спіймати. Я із цікавості спробувала, але марно.

— Мій дядько розповідав…

Вона перебила:

— Знаєш, як Андрійко називав мене? Пробач, але дядьком я його називати не можу.

— І я… вперше назвав.

— Він іменував мене класною керівницею. Робив наголос на першому слові — і воно ставало оцінкою. Тепер керувати ніким. А я звикла!

Обличчям вона була не зовсім такою, як на фотографії, а постать лишилася, як і раніше, владно пряма, статна. Голос мала густий, не потрісканий від часу. «Їй би Кармен виконувати! — подумав я. — Якби не золотисто-лляне волосся!» Воно також дивувало своєю густотою і добротністю. І завершувалося міцно сплетеною косою, яка відпочивала на лівому плечі, як у селянок із російських казок. Все в ній було добротним і ладним. І тільки колір обличчя сірувато-зів'ялий.

— Класна керівниця — це був мій чин, — вела далі Катерина Іллівна. — А було ще і прізвисько… Катерина Велика! Епітет мене тішив. Але у поєднанні з іменем… виходило щось самодержавне. І я відучила так називати мене! Пожертвувала уроком своєї рідної математики і здійснила невеликий екскурс в історію. Я намалювала такий портрет цариці Катерини, що порівнювати мене з нею стало просто незручно.

Помітивши, що я пильно дивлюся на косу, Катерина Іллівна пояснила:

— Колишню зачіску свою я змінила багато років тому з тієї ж причини: щоб не бути схожою на представницю скинутого самодержавства.

— Я чув, ви самі вигадували учням прізвиська.

— Вважала це за розумне. «Коли вже прізвиська неминучі, треба їх тримати під контролем, — подумала я. — А ще спокійніше — вигадувати самій!» Ти згоден? Я слухаю… Відповідай.

Чекаючи на мою відповідь, вона підійшла до старовинного дзеркала з павутинками-тріщинками і почала розглядати свою постать і обличчя.

— А чому ви мого дядька прозвали Горністом?

В її присутності я вдруге промовив слово «дядько».

— Горністом? Не тому, що він грав на горні. Ні… Слуху в нього не було.

— Як у мене!

Мені хотілося хоч чимось бути схожим на дядька-героя.

— Інколи я хитрувала, — зізналася Катерина Іллівна, все ще не відходячи від дзеркала. — Придумаю учневі прізвисько, з яким треба, так би мовити, бути у відповідності, — і спостерігаю, як він, бідолаха, намагається до нього дотягтися. Відкрию тобі таємницю педагогічної лабораторії! Але Андрійкові тягнутися не треба було: він повністю відповідав своєму званню.

— В чому саме… відповідав?

— Без необхідності не горнив, а тільки коли слід було попередити чи оголосити тривогу: людина в біді, людина в небезпеці! Тут він не гаявся… Скільки йому довіряли таїн! Але сам до тайників не ліз. Ніколи!.. Найделікатнішим був Горністом. І горнив обережно, щоб не оглушити навколишніх. Андрій Добровольський… Попросять у нього ошатну куртку, щоб Тетянку в кіно запросити, а він ще й светра свого пропонує. Хоч сам був закоханий… Попросять перший том «Графа Монте-Крісто», а він обидва несе. Безвідмовний був хлопець!

— Не вмів говорити «ні»?

Вона підійшла до мене:

— Звідки такі відомості? Він не любив говорити «ні». Але це не означає, що не вмів. Пам'ятаю, одного свого однокласника він нещадно (я не обмовилася, саме нещадно!) лупив по щоках і промовляв: «Ні! Ні! Ні!..»

— Лупив?! Мій дядько?

— Лупив не дядько… Лупив один юнак, чесний і сміливий, іншого — безчесного і боягузливого.

— Коли це було?

— Є обставини, які не дозволяють мені відкрити подробиці цієї майже детективної історії. Саме тобі!

— Мені? Чому?!

— Андрійко, думаю, так вважав: добре має бути не всім підряд — добре має бути добрим .