Марина Павленко: Миколчині історії

— Гр-р-р-р! — попереджає Найда.

Та хлоп’як не чує тих застережень.

Пес відходить за стовпчик. Щоб не бентежити хлопця й не сполохати Чікси. І щоб не бачити цієї вистави. Бо йому відразу не сподобалось, як скривились ЇЇ змащені солодким блиском уста.

— Ану пш-ш-шов геть! Задрипанець! Приблуда бездомна! — вищить болонка.

Невже побачила його і за стовпчиком? Найда механічно втискається в землю і пригинає вуха.

Проте, виявляється, гукають не до Найди! Із алеї, блідий і знищений, вилітає Миколка!

На його вмитому обличчі паленіють сліди букета. Наче від батога.

За коміром і по курточці понасипувано дуже білих пелюсток. І листя зі смородом деревію.

— Хто я, а хто ти! Щоб навіть дивитись у мій бік не смів, гидото! — несамовито гукає Чікса йому вслід.

Тепер голос у Чікси гірший за голоси Товстухи, Завгоспа і всіх Прибиральниць, разом узятих.

Миколка не зважає на Найду. Женеться кудись у безвість.

Найда стривожено поспішає за господарем. І його собаче серце розривається від болю.

Увечері Миколка нарешті прибивається до Халабуди.

Падає ниць на мощене з ганчірок ложе.

Лежить довго і мовчки. Цілий вечір і цілу ніч.

Найда так само безмовно сидить поруч. Навіть не сміє лизнути Миколчиної щоки або рук із обрізаними нігтями. Навіть не дозволяє собі завити.

А ще Найда — думає.

Так само лежить Миколка цілий наступний день.

Найда думає.

Увечері хлопчик нарешті засинає, і Найда вмудряється збігати до Миколчиного дому. Поцупити півхлібини й принести господареві.

Лиш десь через тиждень Миколка знов усміхається. І чухає Найду за вухами своїми новими чорними півмісяцями.

Коли ж хлопчина, позітхавши, береться пакувати підручники й навіть ґрамудзяє в зошиті якусь домашню, пес утішено молотить хвостом.

— Хай там як, а час, Найдо, засвітитись на уроках! Бо Училка задавить! — трохи натягнуто жартує Миколка.

Найда відсміхається йому очима.

— Прорвемось, правда, песику? — відхиляє мішковину Халабуди, рушаючи в туманний світанок.

— Вввав! — погоджується Найда. Хоч його знов уже ніхто не чує.

У Миколчиному третьому «Б» зараз буде фізкультура. Всі, хто вже встиг переодягтися (Миколці й не треба: кросівки завжди на ногах!), вибрикують на пришкільному стадіончикові.

Найда спостерігає з-поза огорожі. Підійти не зважується. Ніздрі чітко вловлюють запах порошку, хлорки й ганчірки: десь недалеко шастає Прибиральниця.

Діти збились у гурток і щось одне одному доводять. Найдині вуха чітко вловлюють якісь незрозумілі слова:

— А в мене — колі!

— А в мене — чау-чау!

— А в мене — шарпей!

— А в моєї сестри — фокстер’єр!

— А в моїх родичів — ердельтер’єр!

Подуріли, Їй-Богу! Зовсім у тій Школі мізки позабивали!

— А в наших сусідів — лабрадор пікінес!

— А в наших — японський хін!

— А мені подарують боксера!

— А мені куплять кокер спанієля!

Ох, краще б у м’яча ганяли, ніж у такий безглуздий словесний футбол!

Найда вже хотів розвернутись і йти на свою брикетну купу. Та наступні слова зненацька прояснили суть розмови:

— А в моєї тітки — німецька вівчарка!

Ах он воно що-о-о!.. Собаками хваляться! Ану ж, що скаже його Миколка?

Найдине запитання мовби перехопила Катька — зубрилка, з якою хлопчик сидить за однією партою:

— А в тебе, Миколко, хто?

— О, хай скаже, хай скаже! — зареготав хтось.

— У мене… Я той… Назви точної не знаю… Якась українська розвідницька!..

— Ох, не сміши! — виокремився з гурту один Тип. — В тебе порода — суміш бульдога з носорогом! Ха-ха-ха!

— Мій Найда — дуже розумної, дуже класної породи! — наїжачився Миколка.

— Таку породу ще звуть «Абиздошка»! — засміявся другий Тип.

— Та він… Він мене від урагану врятував! Він знаєте, як бігає?!! — Миколка затис кулаки, хоч бачив, що сила не на його боці.

Найда і собі зайняв позицію, яку Миколчин учитель фізкультури називає «на-ста-а-арт…».

— Хе, чи не з тих він, що про них кажуть: для скаженої собаки — сто кілометрів не крос? — домагався свого Перший Тип.

— Скажений? Це твій шарпей скажений! — не здавався й Миколка.

— Твій Найда такий самий вошивий, як і ти!

Найда згрупувався в позицію «Ува-а-ага!»…

— Що? Та мій Найда мудріший за всіх ваших кокерів-мокерів!

— Я зараз покажу «мокерів»! — Перший Тип ухопив Миколку за барки. «М-м-м-марш!!!» — пролунало в Найдиній голові фізруковим голосом, і він коршуном кинувся на ворога. Йдеться-бо вже навіть не про його, собачу, честь — про честь господаря!