Марина Павленко - Миколчині історії

— Ви що, голодні?

— Ні, — опустив очі Миколка.

— А що ви їсте?

— «Фанту», «Мівіну»… Вони дуже добрі, але… Ваша риба — добріша!..

— Добріша, кажеш? — Товстуха чогось шукає в миснику. Якоїсь біди на їхні з Миколкою голови!

Таки добре, що та скажена кицька зосталась надворі. Отже, ніхто не завадить Найді зараз піти в атаку на Товстуху. Доведеться мужньо пускати в хід гострі собачі зуби! Не гинути ж майбутнім воякам отак безславно!

— А мама хіба не добре варить? — допитувалась Товстуха, тарабанячи посудом.

— Добре! — Миколка, як справжній козак, стоїть за маму горою!

— Коли-не-коли, еге ж? — Товстуха попала «в точку», і Миколка похнюплено вмовк.

— Ех, ви! «Хванти», «мівіни»! Не могли по-доброму попросити?

Найда вже зовсім готовий був нападати, але помітив, що Товстуха наливає в тарілки гарячого супу, ставить одну перед Миколкою, другу, меншеньку — під стіл.

— Де той твій собачка? Хай прийде, поїсть!

Пес насторожився. Востаннє перед смертю нагодувати хоче, чи що? Обережно висунувся зі сховку.

— О, та він тут, під шахвою! Іди сюди, обідай! Думаєте, я безсердечна? Хіба не бачу, що голодні? І ти, і твій сухоребрий песик! — Жінка нарізала й поклала перед Миколкою ще й ковбаси: — їж, пригощайся!

Миколка глянув на ковбасу, тоді на собаку. Товстуха піймала той погляд, кинула і Найді кружечок.

Поки Найда з Миколкою спорожнювали миски, Товстуха вийшла і повернулась уже з кицькою на руках.

— Я ж, дитино, хвора самотня жінка! — лагідно погладила готового до захисту Найду. — Нікого на світі не маю, крім оцеї Анхвісочки! — погладила й кицьку.

Тут Найда розумів Товстуху: у нього теж не було нікого, крім «оцього» Миколки.

— …Колись відібрала її в сусідів: хотіли втопити, бо нібито лазила по столах і збитки робила!

Тут Найда розумів Анхвісу: його ж самого топили, і теж його порятувала Миколчина добра душа.

— Знаєте, було, як ото у вірші Івана Хвранка: «Плакала киця на кухні, аж їй очиці попухли! Кухар сметанку злизав, на мене, кицуню, сказав!..» — поцілувала Анхвісине вушко. — Голодне було, то й крало, хіба ж я не розумію? А як вона у мене сита — не те, що красти, і дивитись на їжу часом не хоче!..

Атож, це Найда з Миколкою помітили!..

— Ради неї всім жертвую! Сама не з’їм — Анхвісочку нагодую!

При цих словах Найда з Миколкою трохи недовірливо поглянули на Товстуху й одне на одного.

— Я ж ради неї, конхветочки, все! Всю пенсію свою!.. — знову поцілувала Анхвісу.

Ті котячі ніжності! Вже хоч би не за їжею, бо навіть смачна ковбаса може Найді вернутися!

— Спасибі вам! — одсуває порожню тарілку врешті й Миколка. — Дуже смачно, прощайте!

— Гав! — прощально лизнувши мисочку, поспішив за господарем і Найда.

— Чого ж це — «прощайте»? — підхопилася Товстуха. — А до мене вечеряти?

Найда з Миколкою від несподіванки стали в дверях і не знали, що сказати. Анхвіса теж здивовано і трохи зверхньо (треба ж уміти так дивитись: знизу вгору, а погляд — наче з високого трону!) глянула на непроханих гостей. Тоді розвернулась і пішла спати на диван. А Найда що? Найда нічого: якби не кликали, триста років йому потрібна Анхвісина хата!

— Або снідати чи обідати? Хоч у вихідні? — співала тітка.

Найда з Миколкою здвигнули плечима й перезирнулись. Справді, чого б і ні? Це ж краще, ніж красти з-під штахетів?

— Ну, якщо просите… То часом… можна! — з гідністю відповів Миколка. От який він у Найди розумний і чемний!

— Ну і гаразд! — просяяла Товстуха. — Моя бабуся колись у голодовку без хліба вмерли, то я оце мовби їй даю, — додала вже сумно.

О, Найда це розумів: і самому не раз…

— Постривайте, в мене ще у бухветі щось є!

Товстуха натоптала Миколчині кишені печивом. Потім радо покотилась їх проводжати.

І добре, що взялась провести, бо з того всього Найда й Миколка були б осоромились. Рушили-бо спершу до звичної дірки в тину. А не до хвіртки!..

Сніг! Навіть Найда знудився за цим дуже білим, ледь мокруватим пухом!

Аж самому смішно: раптом здалося, що Сніг пахне… конваліями! Ні-ні, в містечку найдрібніше цуценя знає, що квіти Найді завше відгонять милом. Але конвалії…

Колись давно, років два чи й три тому, в час буяння конвалій він народився… То був короткий проміжок якогось туманного блаженного сну. Поки все не обірвалося раптовим розставанням з Мамою і зануренням у мало не смертельне багно… Відколи Миколка порятував Найду, конвалії більше якось не стрічались, але вони завжди жили в Найдиних снах.