Марина Павленко - Миколчині історії

Але цим людям догоди! Каже: «дядьківські» якісь! Добре, що діряві кросівки не дядьківські!

Черевики відтоді служили гніздами для мишачих виводків.

Тепер Миколка поприв’язував Найдині трофеї знизу до дрючка.

— А зараз — коронний номер!

Миколка дістав кишенькового ножика й старанно повирізував у гарбузові дірки.

— Схожий на Вітчима, еге ж?

Та ні, гарбуз більше скидався на одного пихатого бульдога з дев’ятиповерхівки. Вітчимова морда мала би бути страшніша. Для повної схожості в гарбуз довелося б улити бутель самогону й уткнути «бичка»-недопалка. А що цих речей Миколка з Найдою в себе ніколи не мали, то й так зійде.

Миколка насадив гарбуза на дрючок, поверх пальта: о, тепер уже мовби людина!

Залишалось тільки обв’язати чимось «голову»: про сяку-таку шапку для Миколки Найда не подбав.

Товстушин Дворик був уже прибраний і порожній.

Миколка примостив «чоловіка» на лавці біля гарбузів: от сів собі хтось і схилився, дрімаючи.

Вони з Найдою причаїлись за тином і почали ждати.

Десь за півгодини Товстуха з відром викотилась у Дворик. Уже сутеніло, тож Миколчиної підстави не завважила.

Мугикаючи під носа якусь пісеньку, рушила до колонки.

Раптом я-а-а-ак звересне!

Та я-а-ак брязне відром, та я-а-а-ак побіжить назад у хату!!!

Наче та скажена Анхвіса! Такого кіна Миколка з Найдою навіть не сподівались!

За кілька хвилин Товстуха знов обережно висунулась із Будиночка. Покрадьки наблизилась до лавки. У напівтемряві опудало було дуже людиноподібно.

— Агов, чоловіче! Що ви тут робите?

«Чоловік» мовчав.

— Прошу пана, це, мабуть, якась хвальсихвікація! Ви, мабуть, переплутали адресу!..

«Панові» — хоч би що!

— Громадянине, нащо мені ваші хвестивалі?! Забирайтеся з мого подвір’я!

«Громадянин» і не думав слухатись.

Миколка з Найдою лежали на землі у сховку, собака скавулів од сміху, Миколка пирскав, затуляючи рота рукавом.

Жінка підійшла ближче.

— Якщо ви свататись, то можете відразу набрати собі гарбузів! Ми з Анхвісою — хвеміністки й кавалерів не приймаємо!

«Кавалер» нахабно шкірився з-під ганчір’я.

— Хвлегматик якийсь, чи що?.. Чи — хванатик-маньяк?.. Чи просто заснув?.. — Товстуха обережно поторсала «гостя» за плече. — Я зараз викличу міліцію!

«Хванатик» тільки ще нижче звісив голову.

— Може, вам погано? Може, вас до хвармацевта?

Миколка з Найдою аж качалися від реготу.

Мабуть, Товстуха вирішила зміряти «хворому» пульс, бо взяла його за рукав.

Пальто зсунулося, з-під нього посипався бур’ян.

Але Товстуха й тепер не второпала, в чому річ. Вона сварила «негідника», що насмітив у щойно прибраному Дворикові!

Аж коли гарбуз упав із палиці і погуркотів асфальтом, до неї почало доходити.

— Ах о-о-о-он воно що-о-о-о!!! — аж заспівала з несподіванки. — То це все — хвікція? То це — чиїсь дурні хвокуси?

Товстуха пірвала дрючка, якого висмикнула з того-таки «чоловіка», і метнулась до огорожі.

— Ану, де-е-е тут ті ахверисти?!! — верещала мало не на всю Вулицю.

Підозрював же Найда, що вона — скажена!

Тож вони з Миколкою ґав не ловили. Ноги-лапи на плечі — й гайда!

В Халабуді ще довго обговорювали пригоду, передражнювали Товстуху і сміялись, аж падали, аж надривали животи.

— «Хоч ваші черевики дуже ґламурні, але шапочку можна було підібрати моднішого хвасончику!» — кривлялась хлоп’яча тінь супроти свічки.

— …«Не хвилюйтесь, прошу пана, хвармацевт вам причепить голову назад!»

— …«Забирайтесь, шановний, бо зараз нацькую на вас Анхвісу! Як скажу своїй кицунечці: „Хвас!“ — із вас тільки зернята посиплються!..»

Хоч Найді трохи й незатишно було моститись до сну не на пальті з курячим ароматом, він робив це весело.

Бо ж хіба не дотепник його Миколка?!!

А пальто завтра Товстуха-чистьоха точно занесе на Смітник, і Найда знову його притягне.

Найда так довго чекав цієї нагоди, що, дочекавшись, аж не повірив у неї.

За цей час перебрав безліч варіантів. Поцупити з Чіксиної сумки Щоденника і розтерзати його серед шкільного дворища? Вимочити її портфеля в найбруднішій калюжі? Натрусити бліх до пакета зі спортивною формою? Заразити глистами? Привселюдно покусати? Покусати крадькома, але щоб знак лишився навіки — як на його собачому серці?

Колись та Чікса дуже образила Найдиного Миколку.

Ну, ніяк не міг вибрати Найда. І не через кам’яну Миколчину байдужість до того випадку. Еге ж, Найдин господар ніколи не згадував новенької з паралельного класу, навіть не вимовляв її імені, але Найда нюхом чув, що те мовчання — таки про неї, про Чіксу.