Шалапут неначе розумів, що йдеться про нього. Він звівся на ноги й тричі урочисто гавкнув.
— Дуже недолюблює гавкун ворогів озера, — продовжував оповідати єгер, — єнотів, ворон та ще хлопчаків, котрі нишпорять по очеретах. Сірих ворон та єнотів пес розганяє, а от дітлахів, навпаки, приводить до мене на розмову, — дядько Карпо хитро посміхнувся. — Ви, хлопці, тепер знаєте, як він це робить?
— Ага, знаємо, — поспіхом відповіли ми, а Шалапут ще раз гавкнув.
— А тепер розповім вам найголовніше, — вів далі єгер. — Кожного року отакої літньої пори наш берег відвідує скажений західний вітровисько — пунент. Серед ночі кидається він на затоку, мов розлютований вепр-сікач.
Найбільше страждає від нього молодь риби. Пунент зганяє рибчинок на мілини, часто-густо відокремлює ті мілини од моря піщаними пересипами. Рибки потрапляють у пастки-калюжі. Отамечки їх і хапають ворони. Найчастіше гине камачка — молодь найціннішої морської риби кефалі. Запам´ятайте, хлопчики: коли ворони скупчуються на березі, як сьогодні, чекай пунента. Цієї ночі вітруган уже подавав голос. Крилаті дичкодери чекають поживу. Ми повинні допомогти камачкам! — схвильовано закінчив дядько Карпо.
— Аякже! — підхопили ми.
— Тепер зрозуміли, чому я так вам зрадів? — уже сміявся єгер. — Будете рятувати мальків?
— Будемо, — охоче погодилися ми, і в цю мить я намацав у кишені рибчину, яку знайшов на березі в калюжі.
— Камачка? — показав рибку єгерю.
— Вона.
— Житиме у Солоному лимані?
— Ні, загине.
Від тих страшних слів у мене по спині неначе морозом сипонуло. Здригнувся і мій приятель: чи ж мислиме діло — стільки риби ми загубили!
— А ми оце ранком отаких рибчинок з калюжі у Солоний лиман відпустили, — жалісливо шморгнув носом Ірвик.
— М-да, — розгублено промимрив дядько Карпо, — це таки лихо! У море слід було їх випустити. — А по хвилі додав уже спокійніше: — Але тепер уже нічого не зробиш… Хай ваша похибка буде вам на все життя наукою. А зараз зробимо так. Я піду до села Очеретяного, зателеграфую директорові школи, щоб повідомив ваших батьків, де і чого ви затримуєтесь, а ви біжіть до лиману і негайно закопайте того рівчака. Цієї ночі пунент може знову погнати рибчин вашим рівчаком, отож — до роботи!
Прихопивши Ірвикову лопаточку, ми щодуху помчали до рівчака. Скінчили роботу тоді, коли вже звечоріло. Вхоркалися так, що аж ноги гули.
Дядько Карпо був уже дома.
— Зробили діло? — поцікавився він.
— Авжеж, — відповів Ірвик.
— Ну, тоді вечеряйте й одразу в ліжко! — наказав дядько Карпо.
Ми тільки того й чекали.
Уранці нас збудила тітка Катря.
— Годі спати, хлопчаки, — весело гукнула вона. — Ондечки вже й сонечко у вікно посміхається. Знаєте, чом воно радіє? А тому, що цієї ночі пунент десь мимо прошелестів. Минулося!
Ми поспіхом одяглися. На столі нас чекав сніданок: картопля, зварена у лушпинні, солона тюлька, цибуля і чай з бубликами, які, певно, вчора привіз із Очеретяного дядько Карпо…
— Сідайте за стіл, як слід їжте, — сказала тітка Катря, — а я піду, бо в мене ой скільки отих ранкових справ.
Ми поснідали і вийшли надвір, а там побачили дядька Карпа. В руках він тримав довгу заяложену жердину, за спиною в нього висіла рушниця.
— Не будемо гаяти часу, хлопчаки. Сьогодні на березі моря справ для нас немає. Тиша. Отже, я покажу вам свою очеретяну республіку. Обіцяю цікаву й повчальну подорож.
Сказавши це, єгер подибав до очеретів, ми слідом, а за нами — качка Таська.
Неподалік від єгерської хатини починався рівчак із рудою, мов чай, водою. Поруч лежав човен — гостроноса плоскодонка. Човник зіпхнули на воду. Ми сіли на банку, а єгер на корму. Спираючись на жердину, він спрямував суденце в очеретяні зарості. Тільки смішна Таська лишилася на березі.
Досить швидко ми опинилися в очеретах, суцільних і непролазних. Звідусіль лунали голоси — кахкання, чвакання й цвірінькання. Ми прислухалися до галасу таємничих мешканців зеленого царства і раз у раз озиралися, але нікого не бачили. А човен просувався все далі й далі, і все виразніше чули ми тривожне «чок-чок» або «т-у-р-о-р-о-о-к-о». То мешканці очеретів попереджали своїх сусідів про небезпеку: тікайте, мовляв, ховайтеся, чок-чок…
— Ось і перша зустріч, — мовив єгер і зупинив човна.
Спереду на очеретині, що звисала над рівчаком, перетинаючи нам дорогу, гойдалася сіра хвостата птаха. Вона галасувала, хоч вуха затуляй.
Читать дальше