Олексій Огульчанський - Скарб Солоного лиману

Мисливська стежка крутилася між кучугурами та хащами шипшини, то провалюючися в яму, то знову виходячи на рівнину… Ми довго крокували нею, аж поки нарешті степ залишився позаду і перед нами розлігся синій простір — Солоний лиман. Північний берег лиману здіймався горбом, а весь лиман оперізувала яскраво-руда смуга пляжу. Ліворуч — на сході — бовваніли величезні кучеряві верби. Здаля вони справді нагадували зелену хмарину. Цікаво, як виросли отакенні верби на цих солончаках, де, окрім миршавих чагарів маслини, нічого не було? Здавалося, самі морські буйні вітри принесли оте зелене диво з далеких казкових країн. Хмарина зачепилася за берег лиману і тепер зачаровано вдивлялася в синє дзеркало води. Ото й була Вербохмара. Серед липівських мисливців завжди тільки й мови було про ті верби. «Коло Вербохмари качок тих видимо-невидимо» або «Від скаженої громовиці врятувала дупласта верба…»

Вже біля лиману ми відпочили, а згодом і до роботи стали. Ірвик нишпорив по берегу — розшукував зразки ґрунтів, я теж не гаяв часу — гасав із сачком по солончакових джунглях, ловив комах. Отак поволеньки просувалися до зеленого дива. Вже надвечір підійшли ми до вербового гайка і заходилися оглядати його. Більшість дерев були маленькі, тоненькі, лише одне серед них — товстенне-претовстенне, мабуть, дупласте. То, певно, й був вербовий батько, у дуплі якого рятувалися липівські мисливці від громовиці та дощу. Над дуплом, на шматку фанери, якийсь мисливець-жартівник розгонисто написав: «Притулок Артеміди».

Притулок богині мисливців нам одразу ж припав по душі. Дупло просторе, у ньому — купка сіна, на стінці—поличка з мисливським запасом: сіллю, сірниками. Хтось порозвішував тут сніпки запашних трав — чебрецю, полину, ромашки. Міцний запах трав надійно захищав цей притулок від комашні…

Вирішили ночувати в череві вербового батька. Поскладали своє похідне майно на сіно, й Ірвик пішов дозбирувати грунти, а я почав готувати пастку для метелика. Налив у миску з півсклянки меду, а краї старанно обліпив липучкою. Де б тепер не вмостилася нічна красуня, обов´язково прилипне своїми шістьма лапками. Свою пастку я влаштував на мисливській поличці.

Коли звечоріло, повернувся Ірвик, і ми полягали спати.

— Посмокчи, Сергію, на ніч медовку, щоб снилися сни солодкі-пресолодкі, — проказав Ірвик і подав мені кругленьку цукерку. Я смоктав медовку, і вона здалася мені запашнішою за сам мед… Уже засинаючи, помітив, як із закапелка викотився якийсь волохатий шар, перевалив через мої ноги, а слідом за ним протупала трійка менших круглячків. Здогадався: то їжачиха повела своїх діток на луговину. Згодом над моєю головою нечутно промайнула чорна тінь кажана. Виходить, не тільки ми вподобали притулок богині Артеміди.

Не знаю, як спав мій друг, а мені тієї ночі не снилися ні солодкі, ані гіркі сни. А збудив мене відчайдушний писк. Певно, якийсь звірок потрапив у біду і волав очманіло: «Рятуйте, гину!» Я підвів голову й озирнувся. В дупло вже зазирало ранкове сонце. Ірвик ще спав. Я легесенько штовхнув його ліктем у бік, він прокинувся і прислухався.

— Миша в мед потрапила, — чомусь прошепотів він, і ми кинулися до моєї пастки.

Навколо медової принади поналипало різної мошви, але ні мертвої голови, ні миші ми не побачили. А звірок усе кликав на допомогу. Де ж він? Знову прислухалися. Он, виходить, де — у пакунку з медовими цукерками…

— Зараз побачимо, хто це так волає! — вигукнув Ірвик, схопив свої медовки і вибіг з дупла. Я за ним. Він розгорнув пакунок, і з нього на пісок випало кілька цукерок і… великий рудий метелик.

— Мертва голова! — ошаліло крикнув я і кинувся на нього, мов яструб на горобця. Притиснув свою здобич обома руками до піску, і так, навпопічки, закляк. Із-під моїх рук усе лунав писк. Виходить, пищав метелик. За хвильку крилатий пискун лежав у коробці між ватними матрациками. Я перев´язав ту коробку мотузочком, щоб не втік, бува, красень!

Коробку з дорогоцінною здобиччю я поклав у Ірвиків «бізон» — там вона збережеться краще, ніж у моєму зіжмаканому заплічнику.

— А знаєш, Сергію, я ж тоді збрехав… — зізнався раптом мій друг.

— Коли? — не зрозумів я.

— Коли-коли, — буркнув він. — Як до нас мертва голова залетіла.

— Як! Чого? — знетямився я.

— А отак. У мене ж тоді у «бізоні» такі самі медові цукерки лежали. Спочатку я про це забув, а потім не зізнався, бо не хотів, щоб мене ласуном дражнили…

— Медові цукерки? — аж підхопився я. — Так от чому до нас завітав рудий медоїд! Закортіло поласувати медовками…