Малгожата-Кароліна Пекарська - Клас пані Чайки

— А я на світ не просився! І тебе не прохав, щоб ти була мені за батька й за матір! Що такого ти зробила, чому в мене немає батька? — питання прозвучало, як звинувачення.

Мамине обличчя закам’яніло. Вона відвернулася до сина спиною.

— Ну що? Що ти такого зробила? — наполягав Міхал.

Мама мовчала. А тоді озвалася:

— Гаразд. Хочеш правди, то й дізнаєшся. У неділю.

І зачинилася в спальні. Міхал був геть спантеличений. Може, тому й не звернув уваги на ридання, яке почулося з-за дверей.

До дзвоника було ще десять хвилин. Міхал подумки повернувся до останньої неділі. Уранці мама сказала, що візьме його з собою на роботу. Вона працювала на радіо, а всім відомо, що там вихідних немає. Хлопець бував там рідко, усього кілька разів приїздив до маминої редакції. Тому й не дуже розумів, чому правду про свого батька повинен дізнатися в мами на роботі. Але не запитав. А в машині мама озвалася сама:

— Ми працювали разом. Я закохалася. З колег про це ніхто не знав. Тоді завагітніла. Він тебе не хотів. А я дуже. Мені нічого від нього не було потрібно, ані прізвище, ані будь-що інше. Я тобі його нині покажу. Але ні на що не розраховуй. Зрештою… — мамин голос затремтів, — сам побачиш. Нічого не сподівайся! Нічого! І не підходь до нього! Я боюся втратити роботу.

Міхал непорушно сидів ззаду. Може, воно й на краще. Бо мама не бачила його обличчя. Їй було б неприємно, що він на щось сподівається. Попри все, що вона розповідала, у Міхалові жевріла надія. Раніше він думав… Та чого він лише собі не понавигадував! Спершу, що його мама вдова й дуже плакала, коли татко помер, тому нічого про нього й не розповідає. Потім, коли вже довідався, звідки беруться діти, й зрозумів, що мама незаміжня, думав, що він із пробірки. Навіть якось спитав у бабусі. Вона так сміялася! І лише тепер довідався, як воно було насправді. Але йому замало знати! Міхал прагнув, щоб усе було по-іншому. Нехай би він бачився з татом бодай раз на два тижні, так, як ті, чиї батьки розлучилися. У них у класі було декілька таких учнів.

«Коли він мене побачить, то напевне захоче зі мною познайомитися», — мріяв хлопець.

За мить пролунає дзвоник. Міхал нетерпляче позирав на годинника. Картини миготіли в нього перед очима. Ось він сидить у редакційному буфеті. Мама сидить навпроти й раптом пошепки каже:

— Бачиш того чоловіка, що стоїть біля каси?

Міхал не встиг кивнути, бо той озирнувся на них. Байдуже ковзнув поглядом по хлопцеві, а тоді раптом почав уважно приглядатися. Якусь хвилину вони дивилися один одному у вічі. Обидва мали однакові очі. Міхал усміхнувся. Чоловік відвернувся. Вийшов із буфету, забувши взяти решту. Міхал відчув, як він сам раптово зблід, мовби вся кров відринула від обличчя.

— Синку… Він за стільки років не лише жодного разу не поцікавився, чи мені чогось не потрібно, а навіть не запитав, як тебе звати, — забриніли у вухах мамині слова. Вона сказала їх лише вдома й притулила хлопця, зовсім як тоді, коли він був іще малим хлоп’ям.

— Нарешті! — сказав Міхал і підхопився з місця. Коли вони сіли разом, голос у нього зривався.

— А я… знаєш… мене звати так само, як і його… — закінчив хлопець свою розповідь і втупився в підлогу.

Обоє мовчали.

— Знаєш що? Твоя мама мені тепер дуже подобається!

— Справді? Кінгусю, справді? — жваво спитав Міхал.

Він не помітив, як у дверях бібліотеки стала Каміла.

Нарешті вона зрозуміла, що «Індус» — це просто «Кінгуся». Та для Міхала важливим було лише те, що Кінга його розуміє.

— Перепиши те, що було на уроці, — мовила Кінга, і Міхал зрозумів, що вона залишилася собою, найкращою ученицею в класі. І водночас зовсім іншою людиною, аніж він досі думав. Найкраща дівчина на світі! Чесно!

Цьогорічні іменини Каміла вирішила відсвяткували в поблизькому боулінгу на вулиці Саській.

— Влаштуємо змагання між хлопцями й дівчатами. Алекс стверджує, що дівки зовсім не розуміються на кеглях, — поскаржилася вона татові, який заклопотано переглядав папери на своєму столі.

— Боюся, що він має рацію і ви програєте, — утрутилася, сміючись, мама, яка прислухалася до розмови.

— Чому? — спитала Каміла.

— Бо в хлоп’ячій команді буде Олек… — пояснила мама, наче це була зрозуміла річ. — А Ірена казала, що він неперевершений гравець.

Мамині слова вразили Камілу. Невже вона не помічає, що Олек вже віддавна не приходить до неї й не дзвонить? Ще невідомо, чи буде він у неї на іменинах. І взагалі… Кого на них запросити? Відтоді, як у класі з’явилася нова пара, так багато змінилося.