Малгожата-Кароліна Пекарська - Клас пані Чайки

— Бабусю, а ти колись прогулювала школу? — поцікавилася онука, сідаючи біля кухонного столу.

— Лише раз… Ще до війни.

— Будь ласочка, розкажи!

Каміла обожнювала бабусині історії, а старенькій подобалося їх розповідати.

— Це все Кристина вигадала. Вчилася вона поганенько. Я часто робила замість неї домашні завдання…

— Ти, бабусю? Ти? — не могла надивуватися Каміла.

— Атож! Ну, і коли Крися запропонувала прогуляти школу, ми не відразу на це пристали. Але… погода була гарна, зовсім як нині. Чого ще треба? Ганка й Тереза вирішили, що можна один раз не піти на уроки. Я теж погодилася, але мене так сумління мучило, що я вирішила спитати маму, чи вона дозволить.

Каміла захихотіла.

— Так, так! Не смійся! Я пішла до твоєї прабаби й запитала, чи можна мені завтра прогуляти школу.

— І вона погодилася?

— Я дуже гарно вчилася, і, мабуть, мама вирішила, що краще я прогуляю з її дозволу, ніж без нього. І знаєш що? Наступного дня ми зустрілися вчотирьох на розі біля школи. Вони втрьох були з портфелями, як справжні прогульниці, а я принесла повну торбину харчів. Немов на екскурсію.

— І що далі?

— Пригадую, що Ганка спитала в мене, що я сказала вдома. А я їй: «Що прогулюю нині школу!» Вона так витріщилася від здивування!

— І як воно було?

— Чудово! Завдяки моїй торбині ми не зголодніли. А чому ти запитуєш? Теж хочеш сачконути? — спитала бабуся й підморгнула змовницьки.

— Умгу, — буркнула Каміла.

— А скільки вас буде?

Каміла, зайнята облизуванням пальців правої руки від солодкого тіста, розчепірила пальці лівої.

— П’ятеро?

— Угу.

— Тоді я спечу ще один пиріг і візьмеш із собою. Але знаєш що? Захопи рюкзак! Я тоді залишила свого портфеля вдома, й у мене досі таке відчуття, наче я ніколи не прогулювала школу. А тепер цього вже не виправиш, — засміялася старенька.

Наступного дня Каміла з рюкзаком, у якому крім підручників та зошитів, помістився чималий пиріг, стояла біля пам’ятника. Крім неї поки що ніхто не прийшов. Дівчина хотіла глянути на годинника, але раптом згадала, що забула його вдома. Глянула на мобілку. Вона виявилася вимкненою. Каміла увімкнула телефон і за мить побачила, що вже майже восьма. Саме в цей час у дівчат починався перший урок, фізкультура. Хлопці закінчували на годину пізніше, теж фізкультурою. Ось чому вчора вони стільки сперечалися через цю годину. Алекс хотів, щоб вони зустрілися тоді, коли в школі починалися уроки. Але тоді Малгося запитала хлопців: «Невже через те, що вам не хочеться рано вставати, трьом дівчатам доведеться швендяти вулицями самим і чекати, доки вельможні панове нарешті виспляться?»

— О пані, це неможливо! — жартівливо, як завжди, втрутився Мацек, а Алекс розсердився, бо належав чи не до найбільших сплюхів у класі.

Та все було вирішено. О восьмій біля пам’ятника. У цьому сумнівів не було! Ось чому Каміла здивовано роззиралася довкола. За кілька хвилин зателефонувала до Малгосі, але в неї увімкнувся автовідповідач. Подзвонила до Мацека — те саме. Інших номерів вона не знала. Дівчина розчаровано озирнулася навсібіч. І раптом угледіла, що до школи біжить Чорний Міхал. Побачивши її, хлопець витріщився.

— Що ти тут робиш? — спитав він, відсапуючись. — Ти ж мала нині сачкувати!

— Я й сачкую! — відповіла вона, знизавши плечима.

— Справді? — глузливо запитав Чорний Міхал. — Цікаво… Сама? І як, класно?

— А тобі що?

— Ну чого психуєш? — миролюбно озвався хлопець. — Я просто питаю, бо вже майже дев’ята. Я запізно вийшов з дому й зрозумів, що запізнююся на історію. Мені здавалося, що ви домовилися зустрітися о восьмій.

— Що? — цього разу здивувалася Каміла.

І раптом пригадала, що коли недавно відбувся перехід на літній час, вона не переставила годинника в мобілці. Але як сталося, що вона проспала? Дівчина зітхнула. Не могла вирішити, що робити, куди йти. Шукати друзів у парку? Та й Міхал продовжував стояти поруч. Каміла ледь не розплакалася від розчарування. «Малгося, мабуть, дзвонила, а я не відповідала, то вони й пішли без мене».

— Чого стоїш, — озвався Міхал. — Ходімо до школи.

Каміла зітхнула вдруге. «Я їх уже не знайду», — подумала вона.

— А що в тебе там? — Міхал кивнув на її важкий рюкзак.

— Пиріг, сік, бутерброди, — почала перелічувати Каміла, проте не закінчила, бо Міхал зареготав.

— І чого б оце я іржала? — сердито глянула на нього.

Перед нею знову був той самий Міхал, зарозумілий, неприємний. А в неї ще сумніви якісь були…