Иван Сенченко - Дiоген

І проте все ж був хтось, що піклувався про нього. Прокинувшись вранці, він знаходив їжу біля себе, іноді оберемок соломи і кухоль вина.

Раз він прокинувся від тупоту ніг. “Хто там?” — спитався він. Люди зникли, але біля себе він побачив велику глиняну бочку, що могла б захистити його від негоди. Пересилюючи слабість, він заховався в ній, радий затишкові і сухій просяній соломі. Так минула зима, а з нею негода і холод. Визирнуло весняне сонце і своїм теплом оживило Діогена, сонце — те єдине, що дає хоч трішечки радості поневоленим в їх тяжкому житті.

Але не до цього було Александрові. Обтяжений думами, він їхав вулицею міста, низько опустивши тяжку голову. Все не клеїлось, не в'язалось у нього. Хвилювалася армія, йшли чвари між полководцями. Як мало вони справдили надії царя! Кожен тягне в свій кут. І от він помре від безсонних ночей і цієї жахливої пропасниці. Хто стане біля керма царства? Птоломей? Марна надія, йому б досить якогось закутка, Єгипту, наприклад. Порожнеча! А порожнеча — як може вона притягати народи?

Це вже замістя. За спиною з якоїсь дурниці сміється Птоломей; видно поля, ідуть у ярмах воли і за ними раби, низько похиливши голови. Що вони думають? Цікавить їх доля імперії Александра? А втім, чому це мусить цікавити їх? Він повертає свій зір в інший бік. Халупи, паркани, забута глиняна бочка. Проте ні. З неї визирає людина; великий бугристий лоб і зосереджений у собі погляд. Щось знайоме ворушиться в пам'яті. Хто це? Де він бачив його? Ах, це Діоген, філософ. Про що він думає? Болять йому болі Александра? Він спиняє коня і торкає хлопчину:

— Це Діоген, я хочу розмовляти з ним.

— Я слухаю, царю.

Кінь звивається дибки, гарцює, і ось він біля бочки

Діогена.

— Діоген! — весело гукає хлоп'я. — Александр хоче розмовляти з тобою.

Діоген повертається і через силу спирається на лікті. Ім'я, назване хлопчиком, розхвилювало його. Як багато спогадів заворушилося в пам'яті Діогена: і пригоди десять років тому, і походи, і безводдя в пустині, і свої нездійсненні надії. Що треба йому? З чим він? Тим часом Александр наблизився і, зійшовши з коня, сів біля бочки на камені.

— Я слухаю тебе, — тихо сказав Діоген, вдивляючись у тінь того, що було колись полководцем і великим царем. Александр мовчав і не скоро сказав:

— Я думаю, Діогене… Діоген мовчав.

— Про моє царство. Діоген мовчав.

— Що станеться з ним, коли я помру?

— Воно може не розпастися, — глухо відповів Діоген.

— Ти про… це думав? — Гнів зазвучав в голосі Александра.

— Воно може не розпастися, — не звертаючи уваги на це, провадив далі Діоген, — але сила — недостатній засіб для цього. Ти правий лише наполовину. Силою можна взяти, але, щоб вдержати, потрібна ще мудрість.

— Я слухаю, — кусаючи губи, видушив із себе Александр. Його розбирав гнів. Слова Діогена про можливість розпаду імперії приголомшили його. Значить, не він сам думав про це, але й цей… Яка могутня голова, які гулі на лобі, о Птоломей, Птоломей з плоским лобом!

— В чому ж мусить полягати ця мудрість? — нарешті спитав Александр.

— У звільненні країни від рабів!

— Але їх багато і їх не можна знищити!

— Але навіщо нищити? — вигукнув Діоген. — Хіба я сказав це?

Александр втупився очима в Діогена. В них уже блиснув здогад. Він зрозумів напрям думок Діогена, тих страшних думок які терзали його самого. Але цар царів — як він міг би стати царем рабів?! Це божевілля! І він гукнув не Діогенові, а самому собі:

— Мовчи, божевільний! Сонце не сходить на заході, і річки не течуть від моря. Я забороняю говорити тобі далі!

— Але слухай!.. — Діоген раптом схопився, повний енергії. Очі його палали, в обрисах обличчя проглянула непоборна міць. — Слухай сюди, — закричав він, — з вільними македонцями ти завоював половину світу; звільни цю половину світу від рабства, і ти підкориш увесь світ! Уся Індія і Китай, землі в Африці, Скіфія[20] і Кавказ, Сіракузи[21] і Ефіопія з тріумфом піднімуть тебе до небес!

Александр завагався. Щось молоде і чудове блиснуло йому в очах. Ніздрі йому затрепетали.

— Тож не гай часу, Александре, ти стрясеш світом, і ім'я твоє, як заграва, стоятиме над віками!

Та погляд Александра вже збляк. Щоки його вкрила блідість. Він тремтів і так сильно, що не міг вдержати на колінах лікті.

— Що тобі? — спитав стурбовано Птоломей, підтримуючи царя, коли той приступив до коня. — Знову ця пропасниця? Чи схвилював той мугир?

— Мугир? — Александр тоскне глянув на Птоломея. І вже не скоро сказав: — Так, мугир, але коли б я не був Александром, я волів би стати Діогеном. Але що до цього тобі?