Иван Сенченко - Дiоген

Тим часом, поки Діоген лежав, уткнувшися носом в плетінку, дослухаючися до джмелів, що гули йому в голові, в передбанник вдерлись солдати і, зірвавши з нього штани і сорочку, потягли далі, приказуючи: “А йди, чортове опудало, не опирайсь, як осел!” Це тривало до того моменту, поки його нарешті не вштовхнули в купальню, де й поставили з сміхом під найдрібніше ситечко душу.

Вода виривалася з нього, як з пекла, била, кусала, сікла; в голові наморочилося від цього гарячого вихору, і тіло охоплювало приємне томління.

Солдати горланили, хрюкали від задоволення.

Проте натираючи віхтями Діогенову спину, плечі й груди, здираючи з них двадцятилітній леп, вони не покладали і в думці, що саме в ці хвилини вирішувалася і розв'язувалася найважливіша філософська проблема.

Розлютований, обурений фактом найбрутальнішого насильства, наляканий цими пекельними вигуками, стовпами і хмарами гарячої пари, сичанням, що виривалося з ситечок душів, нарешті гігантськими віхтями, що загуляли у нього на спині, Діоген ладен був уже знепритомніти, як враз відчув, що йому у серці, в самій глибині його, щось приємно засвербіло. Кинувши борюкатися, він став прислухатися до себе і з здивуванням спостеріг, що ця приємна сверблячка не те що зменшується, а ще більшає, розпливається по всьому тілі, пронизує його нез'ясненно приємними уколами…

Діоген крекнув так точнісінько, як кректали оті хлопці. Що це значить? Чого йому так приємно? Що викликало цю чарівливу сверблячку? Стусани отих грубіянів? Струмені води? Тепла пара? Але ж це все зовнішні сили, які не мусили б мати жодного впливу на переживання душі, що сама з себе бере своє щастя і горе! Це так. Так він навчав все життя. Але виходить, що це була затишна брехенька, і внутрішнє, як цимбали, живе лише справді тоді, коли світ зовнішній кладе на нього свій дотик. Але ж світ зовнішній — безмежний; нема нічого величнішого і чарівливішого за нього! Які ж потужні мелодії він може викликати з людської душі!

Ця думка, як блискавка спалахнувши, освітила Діогенів мозок.

— Не може бути! — вигукнув він і так голосно це скрикнув, що солдати перезирнулися і один з них, щоб заспокоїти Діогена, хриплуватим, але приємним голосом мовив:

— А ти ж як собі думав? Га? Що баня? То ж, пак, не бочка!

Ясна річ, що Діоген не відповів на це, навіть не глянув на свого несподіваного спільника, а втім, ворожість до нього геть зникла. Вже згодом, придивившися до нових своїх товаришів, він побачив, що кінець кінцем це були не такі вже й брутальні насильники: бородаті діти з здоровенними руками. Побачивши, що настрій Діогена змінився на кращий, вони стали підморгувати йому, ляпаючи спроста по плечах, говорили:

— Ну, от ба, а то брикавсь… Ех, ти, голово кобиляча! Накупавшися, всі рушили до казарми і потрапили якраз на обід. Діогенові, що був голодний як вовк, солдатський борщ з м'ясом, затовчений пшоном і заправлений салом, та здоровенна миска гречаної каші теж з салом здалися надзвичайно смачними. Він молов, аж за вухами лящало. Потім посідали спочивати в холодку. Діоген став розповідати різні жартівливі історійки, яких знав силу. Солдати, не стримуючи себе, реготали, як діти. Цей дотепний мугир починав їм подобатися. Дехто навіть висловлював жаль, що він дарма запакував себе в бочку, тимчасом як міг би прожити далеко приємніше, розважаючи людей на ярмарках і базарах.

Після обіду взялися до праці, якої було безліч, бо мали навантажувати кораблі в далеку дорогу. Діогенові, що носив мішки нарівні з усіма, це тренування здалося важкеньким. З незвички болів поперек, піт заюшував очі, підгинались коліна, заважав, тягнучи до землі, живіт, але все ж він працював так завзято, ніби все життя тільки й знав, що тягав на собі мішки з сухарями й таранею. Праця — зовнішня сила щодо людини, цікаво, які візерунки вона витче на його душі?! Так він працював до самого вечора і мав би себе кінець кінцем дуже зле, коли б раптом старшина не гукнув:

— Шабаш! Кінець! Купатися, хлопці!

Не чекаючи другого запрошення, хлопці, а разом з ними і Діоген, сипнули на берег. Море спокійно оповивала передвечірня синя мла Але Діогенові було не до поетичних красот. Перші десять хвилин він нерухомо лежав на піску ще теплого пляжу і лише потім, відчувши в собі якісь ознаки життя, шубовснув у воду. Накупавшися, Діоген раптом став перед фактом, що голод роздирає йому нутрощі. Це, мабуть, чудово зрозумів і старшина, бо, побачивши, що всі уже вийшли з води, знову загукав так, як тільки уміє гукать старшина: