Лесь Мартович - Забобон

"Зраднику! Підлий зраднику! — не думав, але вже шептав Славко сам до себе крізь затиснені зуби та грозив кулаком. — Кілько я натерпівся, кілько я намучився й за те нічого? Найменшої потіхи? Ніякої надії? Ех ти, підлий зраднику!"

Хулив! Розумів, що хулить, але навмисне хулив, бо мав свідому волю хулити. Любувався в хулі! Хулитиме завсіди. Ніщо його не відведе від тої хули. Хоч би знав, що той забобон трісне його громом, отже-таки не переставав би хулити.

Опріч хули, постановив Славко провокувати свій забобон, робити йому все наперекір.

"Ти кажеш, що після радості мусить наступити смуток, а я тобі покажу, що брешеш. Я тішитимуся рано, тішитимуся з полудня, тішитимуся ввечір, а ти мені даси більший смуток — оце!"

Славко ткнув дулю перед себе, буцім під ніс забобонові.

"Як ти можеш дати мені більший смуток, коли вже нема більшого? Пробуй, я тішуся, я вже тішуся! Дивися, я сміюся. Ги-ги-ги!"

Розтяг рот і вишкірив усі зуби. До знаку, як кінь до місяця.

IX

Зі зрадою забобона обгорнула Славка зневіра. Вже нічого не надіявся, тільки сердився на всіх і на себе. Навіть мати йому опротивіла. Не обзивався ні до кого, ховався перед людьми й сердився. Навіть на свою ямку сердився. З такою злістю її порпав, аж патик поломив.

Нині з полудня постановив заподіяти собі смерть. Очевидно, лиш на той випадок, якби хто приніс йому револьвер і сказав: раз, два, три, стріляйся! Або якби хто перейшов його в лісі, заклав йому петлю на шию та й сказав: вішайся! Перед тим, розуміється, мусив би його підсадити на гілляку. Думку про душогубство піддала йому подія з Гриньком-калікою.

Учора ввечір прибігла з опеньківського лісу вдова Дмитриха. Та сама, що так гарно помогла Потурайчинові засмакувати арешту. Збирала в лісі гілля сухе на паливо. Прибігла з лісу просто до Павла Гаєвого та й трохи не вмліла з переляку на порозі.

— Ей, вуєчку, впадайте на бога! — кричала, ледве переводячи дух. — Гринько повісився!

— Душогуб, — обізвався спокійно Гаєвий. — Я не раз казав, що його таке чекає. Та мара би його брала, але такого сорому наробив цілій фамілії. Публіка, та й годі… А ви де його знайшли?

— Таже чуєте, в опеньківськім лісі. Господи, якого я страху наїлася! Гадала, що тут мені буде амінь!

Дмитриха сіла й віддихалася. Потім розповіла, що як щибала з одної сосни сухе гілля, то побачила майже під самим верхом Гринька, що висів на мотузі.

— Та й нечистий так його високо висадив! — сказав Гаєвий та й плюнув. — Тьху, нуждо! Гадав, що нижче не повіситься, чи яка біда? Цікавий я лиш знати, хто його буде зсаджувати, бо я, бігме, не полізу. — Подумав хвилинку та й говорив далі: — Нехай повзаються за ним ті, що з ним напивалися, та й ті, що будуть грунт по нім брати. Вони вже давно наставилися на його смерть.

Дмитриха прийшла трохи до себе від страху та й питалася, що їй тепер робити? Чи йти до війта давати знати? До війта вона ще може вступити, бо то по дорозі, але більше нікуди, бо боїться.

— Я не знаю, як цю ніч пересплю, бо він мені присниться, — бідкалася Дмитриха.

Але Гаєвий був тої гадки, що не треба сьогодні нікому давати знати.

— Гадаєте, що не довисить до завтра? Довисить, не урветься. Як висів дотепер, то ще повисить любісінько до завтра. Коли ж він міг висадитися на сосну?

Гаєвий зачав рахувати. Уже п'ять день, як Гринько щез із села. Всі думали, що його зловили в місті на якій крадіжці та валяється отам у криміналі, аж виходить, що він таки того ж дня повис.

Як Дмитриха тільки вийшла з хати, то Гаєвий не втерпів, пішов сам звістити про Гринькову смерть. Дав знати й до війта, розповів у крамниці та ще зайшов до спадкоємців Гринькових. Спадкоємцями були братні діти. Мати їх, Палагна, тепер замужня вдруге за Федьком Похожаєм, як тільки вчула від Гаєвого за цю причку, то вважала за потрібне плакати. Здавалось їй, що спадкоємці мусять жалувати за небіжчиком, бо як ні, то не одержать відумерщини. Плакала намість своїх дітей, бо вони ще не вміли так на закликання видушити з очей сліз. Їх би вперед добре вибити, аби плакали. Як буде треба, то Палагна це завтра перед похороном зробить. Та й Похожай брався жалувати за небіжчиком. У нього була довга шия, а гортанка виставала на ній, немов грушка. Через те мав грубий голос. Він хвалив небіжчика:

— Добрий був чоловік. Шкода, що так загирив душу.

— Ага! — сказав Гаєвий із насмішкою. — Найшов доброго чоловіка. Чому ти його не мав за доброго, поки він жив?

— Як то ні? — обрушився Похожай. Він також думав, що мусить заслужити відумерщину для пасербів доброю згадкою про небіжчика. — Я все його мав за доброго. А тепер мені такий жаль, що ой!