Лесь Мартович - Забобон

— Я чула це від небіжчика на свої вуха. Присягнути не можу, що межи ними зайшло, але що небіжчик через неї пішов зо світа, то на це не боюся побожити: так мені, боже, допоможи діждати до вечора. Ніщо інше, лиш вона йому щось мусила поробити. Я це чула в хаті в Івана, панотцевого наймита, від самого небіжчика.

— Що ви пусте слухаєте? — перебив Пазі Петро Оском'юк. — Кілько собі небіжчик сам поробив, то йому Варвара не здужала тілько поробити!

Пазя не була на те приготована, щоби їй хтось перебивав. Навпаки, як побачила, що на похороні нема Варвари, то набрала певності, що пімста її піде дуже гладенько. Аж тут нараз нечистий заставив Оском'юка перечити. Пазя аж затрусилася з люті.

Маленькі очі її заіскрилися, а на губах показалася піна.

— А ви, може, обстаєте за Варварою, коли кажете, що я пусте говорю?

— Я за ніким не обстаю, я за правдою. Яка Варвара, такий був і небіжчик, але до чого пусте говорити за якесь пороблення?

— А коли ж ви за правдою, то… — Пазя не могла докінчити, бо дух їй сперло. Віддихавшися, не говорила, але якось шипіла, як гадина: — Коли ж ви за правдою, то й я скажу правду за вас.

— Пек йому лихо! — обрушився Петро. — Яку правду за мене?

Пазя перевела дух і крикнула:

— Ви вели корову без пояса, розперезаний, коли хочете знати правду!

Петро зчервонівся, потім побілів, потім посинів, а на кінці позеленів. Затискав кулаки, буцім хотів когось бити, силувався промовити й не міг. Аж урешті здобувся на голос і зачав хутенько лепетати; степенував слово "брешеш":

— Брешеш! Та-бо брешеш! Та-бо, бігме, брешеш! Та-бо присягну, що, бігме, брешеш! Сто раз, не раз!

А Пазя то підстрибала, то вихилялася на боки, то тупала ногами. А все приповідала:

— Коли ж бо таки правду кажу. Бігме, правду, о!

Зложила мізинні пальці обох рук навхрест і поцілувала їх з обох боків. Це була вже клятьба дуже велика. Під такою присягою рідко хто зважиться брехати. Тож Петро збентежився. Отже мав іще надію, що збаламутить Пазю.

— Коли ж я був розперезаний? Яку корову я водив? Га? Кажи!

Думка в нього була така, що Пазя відповість, буцім він займив із шкоди панотцеву корову. Тоді він свідчитиметься людьми, де це може бути, щоби панотець займав свою питому корову. Але Пазя не відповіла так, аби її можна було зловити за слово.

— Коли? Оноді! Вели-сте красу корову на ремінці, розперезаний. А сорочка висіла на вас, як мішок на плоті. Аякже!

При цих словах мужики всміхнулись, але лишень очима. Натомість баби захихикали-таки вголос. Петро стояв такий великий, засоромлений та й чогось крутив головою.

— Ніби нащо та й куди я мав корову чиюсь вести? — обізвався Петро не то до людей, не то до Пазі, не то сам до себе.

Ще мав надію, що Пазі вихопиться відповідь на це питання якесь необережне слово, та він її збаламутить. Але Пазю підбадьорила усмішка слухачів, отож не дала зловитися. На цій суперечці стратила лише тілько, що захрипла з крику, натомість збулася зовсім збентеження, яке обхопило було її зразу внаслідок безтямної люті. Могла вже спокійно відповідати.

— Не знаю, нащо та й куди, — говорила Пазя захриплим голосом, — але знаю те, що вели-сте красу корову на ремінці рррозперезані, — навмисне заіррркала, аби слово "рррозперезані" кождий слухащий добре собі затямив. — Я виділа це на свої очі, бо дивилася тоді крізь пліт, коли хочете знати. Зрештою, нехай присвідчать панотець та й панич, бо вони також виділи. Панич десь тут мають бути.

Але панича вже не було. Він дав ногам знати зараз із самого почину суперечки. Віщував його дух, що й його можуть у це вмішати.

— Аби тобі ті очі повилазили! — закляв Петро. Потім обернувся до всіх людей: — Я такої зневаги не можу дарувати. На це мусить бути суд та й мусить бути присяга.

Говорив спокійно й переконуюче; почувався, що його правда. Отже те самісіньке почування мала й Пазя. Узялася за підбоки, похилила голову на лівий бік і вдивилася просто в лице Петрові:

— Я готова присягнути кождого часу!

Петро підніс праву руку догори й кивав пальцем горизонтально до Пазиної голови:

— О, тобі я не зволяю присягати! Буде присягати панотець та й панич.

— Я саме того хочу, нехай присягають! — відповіла Пазя.

Петро плюнув:

— Тьху! Як можна таке говорити?!

Обернувся й пішов, закидаючи кривою ногою. Хилявся на боки, неначе сосна під напором вітру. Приостав іще на хвильку та й помахав кулаком на Пазю:

— Не вважаю, як той мовляв, на пса, але на того, чий пес. Якби-сь так не служила в панотця, тото ж би я пащеку тобі вибив за таку бесіду!