— Мабуть, доктор Фалькенбаум більше мені зашкодив, як поміг, — говорив Потурайчин своїм звичаєм дуже хутко. — Зовсім без потреби покликав на свідка вдову Дмитриху. Цей свідок мене погубив, бо лиш вона признала, що була якийсь час на зборах без запросин. Як ми провадили наради, то вона прийшла до Неважучки позичити горшка та й якийсь час слухала нашої розмови. Чи що з того розуміла, чи ні, а все вважала за свій обов'язок похвалити мене перед суддею, що я дуже красно говорив. Думала, що цим мені прислужиться. А то якраз навпаки, бо з її зізнань набрав суддя переконання, що збори не були обмежені на запрошених гостей, але що були загальнодоступні, коли баба попри позику горшка тілько ще почула нашої розмови, що могла мене аж похвалити. Своєю дорогою, що суддя мусив у душі дякувати Фалькенбаумові за цього свідка, бо інакше не міг би мене був засудити. А що він мав охоту мене засудити, то найліпше доказує те, що всадив мені таку велику кару. Я знаю, що вони хотять мене замкнути на виборчий час, бо ще, мабуть, не було ніколи в суді такого поспіху з дорученням вироку й визначенням дня розправи. Ось я недавно подав рекурс, апеляційний же суд уже назначив розправу. Та те все байка, що мало мене найгіршого спіткати, то вже спіткало. Лекцію я вже стратив. Хіба ще одна біда мене чекає: я, як видите, сухотник, стухлий воздух мені завадить, а в арешті при повітовім суді велика вогкість. Борше би я приймився сидіти в правдивім криміналі. Але заки ще мене запроторять до арешту, то я ще своє зроблю. Здурю панів так, як Гаєвий наважився здурити комісію виборчу окулярами!
Сміявся щиро з тих окулярів та й казав, що такі виборчі епізоди надгороджують йому всі труди. Цим сміхом розбив Потурайчин Славків план нінащо. Бо Славко мав намір сказати: "А я маю ще більшу гризоту" — та й тоді признатися до всього. Але така замітка була би тепер не до шмиги. Треба було цілий план змінити. Таку зміну придумав Славко наборзі. Але почував, що це вже не те: хто знає, чи тепер уже так легко договориться до самої речі. Таке вагання відібрало йому сміливість; добру хвилю мовчав, заки зважився промовити:
— Що би ви, товаришу, порадили мені робити, — обізвався вкінці, — якби я, наприклад, не мав іспитів?
Потурайчин якось дивно всміхнувся:
— Чи я знаю? Якби ви дійсно не мали, то, може би, й прийшла яка рада до голови. Але думаю, що так не є!
На таку відповідь не був Славко приготований. Коли би Потурайчин не був виповів свого переконання, що "так не є", то Славко признався би був до всього. Цим же своїм переконанням заставив Потурайчин Славка брехати. Йому здавалося, що мусить брехати. Не знав для чого, але почував, що мусить. Немов Потурайчин умовляв у нього цю брехню, а він мусив її потверджувати. Заперечити її соромився й не мав відваги.
— Та, певне, що так не є, — сказав Славко й засумувався тим своїм глибоким і безмежним сумом. Але Потурайчин був його послідньою надією. Не міг її покидатися ніяким світом. Думав, що як прогавить цю нагоду до розмови, то вже пропащий навіки. Тим-то силував свій мозок придумати якусь фразу, щоби розмова зійшла знов на те ж саме. Мозок працював сильно, але прикладні думки не приходили.
"Може би, за Варвару?" — блиснуло Славкові в голові. Отже ні, це неможливо! Напружений мозок нагадав тепер Славкові те, що він досі не завважив. Дивувався, яким способом не прийшло йому це борше на гадку. Адже Потурайчин казав йому ще тоді, як Славко його перший раз проводжав, що він думає про Варвару. Правда, тоді за Варвару саму не було бесіди, але говорилося взагалі за такі жінки, як Варвара. Потурайчин лиш для того намовляв уписувати жінок до читальні, бо не хотів, аби вони були Варварами.
"Як же я можу зачинати розмову про Варвару?" — сказав у собі Славко й силував свій мозок придумати що інше. Пора була крайня, зволікати далі не було куди. Славко зловив за лапи першу-ліпшу думку, яка лиш порушилась у його голові. Потім показалося, що та думка не була найдурніша.
— А ви як відсидите в арешті, — сказав Славко якось несміливо, поволеньки, буцім кудись закрадаючись, — то вас уже до уряду не приймуть.
Послідні слова виговорив хутко, трохи з переляком, буцім закравшися, кинув почерез частокіл камінь у город, нехай, мовляв, б'є в голову, кого хоче, бо я й так не бачу. Але цей камінь не нагнав страху Потурайчинові. Він тільки здвиг плечима:
— Байдуже! Нехай не приймають!
— А що ж будете робити? — запитав Славко знов несміливо, буцім закрадаючись.
— Якось собі вже дам раду. Чи то доконче жити зі студій? Можна піти й на робітника.
Читать дальше