Юрий Мушкетик - Обвал

Моя рука з пляшкою здригнулася, й коньяк хлюпнув на скатертину. Марія пильно подивилася на мене.

— Моя дружина — фармацевт. Працює в аптеці. А в такому містечку, як наше, не розгуляєшся. Все на видноті.

Марія про мою дружину більше но розпитувала, чи те її не цікавило, чи боялася, що ще чимось забрудню скатертину. Ми випили по чарці, далі по другій. Марія не маніжилася й, очевидно, звикла до коньяку. Третю чарку надпила тільки до половини.

— Чогось тоскно мені сьогодні. Подивилася оце па фотографію… Я її кожен день бачила, але якось так… всю разом. А це уявила… усіх-усіх. Пам'ятаєш, як ми з тобою разом готувалися до екзаменів? Брали ковдри і йшли в яр. На одній сідали, другою укривалися. Ти був такий молоденький. І чистий, як скельце. Гарний ти був… І я теж. А тепер ось… Баба. Життя минуло. Одна радість — син. Може, його життя буде іншим? Може, щось знайде? — Вона покрутила в руках чарку й знову поставила її ца стіл. — А що можна знайти?

— А може, й шукати нічого?

— Це кажеш ти… Сподівався ж впіймати свого журавля. Не заперечуй, я знаю.

— Може, й сподівався, — відказав я. — Але, мабуть… я не здатен його впіймати. Так що робити? Ніщо мені пе заважало. Я багато читав, багато працював. А чогось свого не знайшов. Можливо, і я міг би… доскочити стільця з вищою спинкою, якби почав працювати ліктями. Але тоді довелося б дужче нервувати. Захищатися, нападати. Триматися зубами. Звичайно, якби увесь теперішній мій багаж та нагіочатку… Розставив війська в ешелони. Знайшов напрям головного удару… Але це неможливо, ти розумієш.

— Ти їж, знаю я ту готельну їжу, — підкладала мені салати Марія. — Але не дуже й наїдайся. Ще буде запечена в духовці картопля, індичка.

— Ух, мені б таку дружину.

— Не скоморош. А справді… На кому б ти одружився?.. Якби з самого початку. Але з усім теперішнім багажем по цій лінії? Інку я з рахунку скидаю.

— Чому?

— Ти її не знав і не знаєш. Я запитую в принципі. На своїй теперішній дружині?

Знову Маріїне запитаня било мене навідліг. Знову я страждав.

— Це не од нас залежить. Не од досвіду. Не од знання. Це залежить од чогось… Хтозна од чого.

Я не бачив, що наші чарки порожні, й Марія сама налила їх.

— А я вийшла б за тебе. Ти не лякайся, — засміялася вона. — Що, на мені не одружився б?

Таких піруетів від Марії я не сподівався.

— А чому за мене, Маріє?

— Ну, ти… якийсь домашній. Створений для сім'ї.

— Та це ж найбільша образа для чоловіка.

— Чому ж? Поживши отак, як я чи Інка… Ну, Інка, може, трохи не так… Поживши отак, починаєш розуміти, що таке справжній чоловік у сім'ї. Навіть не такі, як я, розуміють. А ті, у яких коханці розписані на всі дні тижня… Коханців — хоч під рубель, а одного, справжнього, доброго, немає. Той п'яниця, той жмикрут, той домашній тиран… Ми, такі, як я, бачимо їх наскрізь. А роки летять. І брови линяють… І навіть очі самі починають плакати ночами. Та й коханці трапляються все гірші й гірші. — В її очах і справді стояли хисткі тіпі, які бувають в самотніх жінок.

Марія принесла картоплю та індичку. Я почав різати індичку, і в цей час у коридорі пролупали два дзвінки. Короткі, бадьорі, вимогливі.

— Іпка, — сказала Марія, і пішла відчиняти дворі. В коридорі почувся жіночий щебет, й до кімнати влетіла Інна. Я мимоволі примружився. Якщо Марія була вербичкою або берізкою, то Інна — вишенькою. Вишенькою, обпаленою багрянцем осені, але яка ще не втратила жодного листочка, тільки деякі прихопилися червінню і мовби побронзовіли. Вона, ця вишенька, й далі триматиметься, може, аж до самих морозів, і облетить за один день. І невідомо, коли вона гарніша: в цвітінні, у червоних кетягах ягід чи зараз. Звичайно, так розмірковуємо ми, літні дядьки, піддіди, бо й самі не можемо позбутися думки, що цвіт давно облетів і ягідки всі обірвані.

Але Інна була така ж струнка, як і колись, і такі ж розлетисті у неї брови, і коротка зачіска, хоч і не хлопчача, а така, яку носять сучасні модні молоді жінки та дівчата. Інколи в потилицю й не розбереш, хто це, хлопець чи дівчина. І дві ямочки на щоках, і яскраві (ну, це вже від фарби) губи, й південна морська засмага. Вона була одягнена в білий брючний костюм і білі черевики, в руці тримала елегантну сумочку.

— Добрий день, Вікторе… Вікторе…

— Івановичу, — підказав я.

— Вікторе Івановичу. Так хто ви тепер — лауреат, заслужений, депутат? Марія казала — директор лікарні і в якихось званнях.

— Усе так, але мікро… — сказав я. Інка засміялася.