Юрий Мушкетик - Обвал

Якннсь час нас не полишало почуття стадності, я сказав би — інкубаторпості, нам чогось не вистачало, ми ще не поодружувалися, не знайшли нових друзів. Тоді друзів знаходили легко. Нових друзів, і забували старих.

У дні навчання ми, хлопці-медики, чомусь частіше дружили з дівчатами. Не знаю чому, може, що вони чутливіші, м'якші душами, а ми ще не забули своїх матерів, може, що дівчата писали конспекти, а ми не писали, й нам доводилося користуватися їхніми конспектами, може, що підгодовували смаженою картоплею та дерунами. Все разом.

Я теж дружив з дівчатами, з дівчиною. З Марією Монь. Красивою світловолосою дівчиною, красивою не якоюсь особливою, а звичайною красою. Красою українською. Є дівчата красиві осяйно. Є мовби не вельми красиві, але в яких є іскринка, жаринка, вона першою впадає в око, і хлопець здебільшого тільки й бачить ту жаринку. Це може бути миттєвий позирк гарних оченят, лінія брів, усмішка чи навіть звичка (іноді відпрацьована, чого хлопець не знає) поправляти волосся. Нічого того Марія Мень не мала. У неї звичайне все — від імені до обличчя — ні круглого, ні видовженого — від звичайних кіс до постави. Звичайна сільська дівчина, ще й без великих здібностей до навчання — брала посидючістю, працьовитістю.

З Марією дружив пе тільки я. Ніхто з пас не був по-сиранжпьому в неї закоханий, хіба що тіль-тіль, ніхто не важився на її цноту (таке й на думку не спадало, це було б святотатством), ніхто з нас на молодших курсах не збирався до неї свататись. Хлопці ж із старших курсів, подивившись їй услід, іноді довгенько стояли, замислено розглядаючи носки своїх черевиків. Не спантеличені, по розтривожені, а саме замислені. Вона й вийшла заміж за хлопця з останнього курсу, якого залишали лаборантом на кафедрі урології.

З того часу я бачив Марію лише один раз. І телефон у моєму записнику, мабуть, давній. Але що я втрачаю, чому не можу спробувати подзвонити?

Я набрав иомер. До телефону довгенько не підходили, нарешті пролунало мелодійне, співуче «алло».

— Скажіть, будь ласка, це не Марія Минь? На тому кінці невелике замішання.

— А чого ви не на роботі? — як завжди, я мелю дурниці, бо вже здогадався, що це вона.

— А тому, що робота не вовк. І чому ви не вигадали чогось дотепнішого? Хто це? В мене на сковороді котлети.

— А чому ви не запросите на котлети? Колись же запрошували. Це Віктор. Віктор Киричеико.

— Вітя? Не впізнала. Будеш багатий.

— Я вже й так багатий.

— Прийду позичати гроші… Зачекай хвилинку, я зменшу під сковорідкою вогонь.

У трубці щось кавкає — її поклали на стіл або тумбочку. За півхвилини в ній знову пролунало співуче «алло»:

— Як це ти згадав? Звідки дзвониш?

— З готелю.

— Викликали на якусь параду?

— Та ні… Приїхав показати синові Київ.

Мені чомусь не хочеться говорити, що син поступає до нашого інституту.

— А він вже вищий за мене і не хоче, щоб я водив його за руку. Сиджу, нудьгую.

— Значить, подзвонив, бо знудьгувався.

— Та ні. Згадав ось… Як ти живеш?

— Помаленьку.

— В тебе, здається, теж син?

— Син.

— Ну… як він?

— Помаленьку.

— Що не одружився?

— Збирається.

— А ти?

— Збираюся.

— Здається, ти й минулого разу, це було років п'ять тому, збиралася заміж. Все перебирает.

Таки згадав, що Марія розлучилася з чоловіком. Тривіальна історія: подавав великі надії, спився, розгулявся.

— Гріх тобі, Вікторе, сміятися з бідної жінки. Син у мене… для нього й живу. Які вже там мені заміжки.

Вона це говорить так, як сказала б її мати чи якась інша проста сільська жінка; у моему серці гарно потепліло.

— Я не жартую, Маріє. Хоч… це таки правда. Розсобачився народ. Таких, щоб переспати… Тьху… пробач, я по-старому. Ну, таких багато. А порядних людей — кіт наплакав.

— Твоя правда, Вікторе. А як у тебе вдома? Все гаразд?

— Гаразд. Але по телефону всього не переповісти. А ти таки не хочеш запросити мене на котлети? Я чую в трубку, як вони нахпуть.

— Ну чого ж… Приїжджай. Хочеш — навіть зараз. А ліпше — завтра. На обід. До речі, в мене обідатиме одна особа.

— Яка особа?

— Нехай покортить.

— Що це ви сьогодні… Один мене інтригував. Тепер ось ти. Може, я не захочу ту особу бачити.

— Захочеш. Прилетиш на крилах.

— Тепер я не спатиму всю ніч.

— Ну гаразд, спи. Інна Строева! Я ж все знаю… Котлети шкварчать. Адреса моя в тебе є? Запиши про всяк випадок, у нас номер будинку помінявся. Бувай.

Я поклав трубку. Сиджу й посміхаюся дурнувато. Отже, я напросився в гості. І там буде Інна Строева. Визнана, неперевершена інститутська красуня. Неординарна красуня. З іскоркою. Жаринкою. Стрижена під хлопця. З пушком над губою. З ніжним, ніби виточеним з мармуру підборіддям. Гімнастка-першорозрядниця. Відмінниця. Молодша від мене на два курси. В неї були закохані хлопці з усіх курсів. Принаймні так мені здавалося. Я не осмілився їй освідчитись. Не осмілився навіть підійти до неї. Випадково кілька разів опинялися разом на змаганнях, на концертах, і один раз — десять днів — у Полтавській області на кукурудзі. То був зоряний час кукурудзи, гуцульського танго і дівочих чобітків з блискучими підківками. Мені все те й запам'яталося отако, вкупі — золоті качани кукурудзи, гуцульське танго і блиск підківок. Ми танцювали на широкій сільській вулиці біля купи колод. Кілька разів я танцював з Інною. І двічі проводив її з іншою дівчиною до двору, ризикуючи напівшерстяними штаньми, які намагався перекроїти на свій лад пес Бобик. Він бігав з нашийником, і його чомусь не прив'язували. Бобика боялися дівчата.