Юрий Мушкетик - Обвал

— Таких немає. То все фантазії молодості. А ми ж — не діти. Я дивлюся тверезо.

— Що ти розумієш під тверезістю?

— А що? Щоб був господар. Поважав тебе і ти його поважала. Ну й… щоб розуміли одне одного. Не якось там… возвишено, а просто… могли прийти одне одному на поміч у важку хвилину. Мабуть, це найважливіше.

Я не міг не погодитися з нею.

— Чого ми ні сіло ні впало завели таку балачку? — спохопилаоя Марія. — Ще й тримаю тебе на кухні, ходімо до кімнати.

— Ну, показуй свої апартаменти.

— Що там показувати? Одинока жінка з дитиною…

Я добре зробив, що одягнув капці — підлоги виблискували чеським лаком. Квартира — не вельми, але на три кімнати, з лоджією, з видом на Дніпро, на Лавру. Чудесна квартирка! На дві душі… І хороший меблевий гарнітур — югославська стінка, всюди чистота, акуратність, гарні, по вельми дорогі, але й не зовсім дешеві дрібнички за склом буфета, на столику та підвіконні. Якщо врахувати зарплату — сто тридцять карбованців…

Дурниці. Я зрозумів усе ще вчора, з телефонної розмови. Гарні жінки, які залишаються без чоловіків, на моє переконання, діляться на дві категорії: одні неначе зриваються з припону, кидаються в шалений вир, міняють коханців мало не щотижня (чи коханці міняють їх), цих жінок видають уже їхні очі: закличні, грайливі, блудливі, вони з самого початку продешевили і віддаються за сережки, а то й за пляшку шампанського, і є інші, в цих очі опущені долу, вони й справді порядні чи майже порядні, її скрізь виставляють порядність, як щит. «Я — чесна, у мене он дочка», «у мене син», вони перш за все й живуть для дітей. Таких — хочеться найдужче, й, зрештою, вони і плату виставляють комусь одному найвищу. Я не осуджую ні тих, ні тих, проте таким, як Марія, трохи симпатизую. Так я розгадував Марію з її трикімнатною квартирою, з видом на Дніпро, югославською стінкою, килимами, красивими дрібничками та чоловічими капцямі сорок четвертого розміру. Я поглядав на Марію, і щось бродило в сутінках моєї душі, намагався з'єднати в пам'яті, стулити в одне два уривки однієї стрічки, аж поки не зрозумів — це вже дві зовсім інші стрічки.

Марія показує мені фото сина і його нареченої. Син — не схожші на матір, довгоииднй, широкобровий; наречена — головата, крутолоба, тонкогуба — в такої не розгуляєшся. Звичайно, я цього Марії не кажу. Бачу па стіні фото нашого випуску — довгошиї, окасті чорногузики й чорно-гузочки перед польотом. Отак само стоять вони на краю гнізда й махають крилами. А потім розлітаються, деякі зовсім не вертаються з вирію, інші вертаються, будують собі гнізда на сусідніх осокорах, а буває, схопляться двоє за старе покинуте гніздо й б'ються, поки один не шугоне вниз, чіпляючись крилами за віття й забризкуючи кров'ю зелене листя.

Згадуємо, яко куди залетіло чорногузеня, в якого виросло птаха. Мені аж хотілося крикнути: «Колесом, колесом».

— Микола… Персона тепер, — каже Марійка. — Кочергою до носа не дістанеш. Але — порозумнішав. Щось з ним сталося. Двічі мені давав путівки в Гантіаді, в санаторій матері з дитиною.

— Я в нього був. Справді, він змінився. А Огир! Он який кумедний. Він женився ще на третьому курсі. Жив на Батиєвій горі. Було посваряться з дружиною, хапає ковдру та подушку й чеше через увесь Київ до нас у гуртожиток.

— Огир ледве не розбився на машині. На «швидкій допомозі». Грузовик налетів. А Валю Горобець ти ніколи не бачив? Кажуть, вона працює десь у твоїх краях.

— Завідує терапевтичним відділенням районної лікарні. «Колесом, колесом». Ми перебрали майже половину виводку, й Марія похопилася знову…

— Що це ми завели з тобою! Сідаймо до столу. Та Інка така ж крутихвістка, як і колись. Може й зовсім не прийти. Великим цабе стала. Хто б міг подумати…

Я навмисне до цього часу не запитував про Інну. Не запитував і тепер, сподівався, Марія розкаже про неї сама. Але Марія тільки сказала, що Інна поміняла професію, стала хіміком, захистилася й працює завідуючою відділу інституту. Я не розчув якого, бо інститут Марія назвала вже з кухні.

На столі з'явилося кілька салатів, і цілі, не різані огірки та помідори, й мариновані гриби, й риба під маринадом, і шинка.

— Нащо стільки всього? Начо для міністра.

— Теж птиця не мала. Директор лікарпі! Знаю, як там всі перед тобою гнуться.

— Бояться, що можуть попасти в мої лапи.

— Те ж саме. Не те, що я… Самотня жінка з дитиною.

Я усміхнувся.

— Чого зуби показуєш? Спробувала б твоя так, як оцо я, крутитися. До речі, хто вона така? Мабуть, вибрав кралю. Ой, Вітько, ласий ти до жінок, на вигляд святий та божий… А насправді… Мабуть, є їй на чому вішати пальта.