Юрий Мушкетик - Обвал

— Ви з тих людей, біля яких можна мовчати, — сказала вона.

— Дрімати після обіду?

— Я не то мала на увазі. З вами — затишно.

— Для чоловіка це не комплімент.

— А я й не казала комплімента. Просто таких людей не дужо багато. Хоч здебільшого і вони видають себе зй інших. А навіщо?

— А навіщо? — погодився я. — Щось подібне казала мені й Марія. Мабуть, я випромінюю якісь флюіди або Просто нагадую домашнього кота. Проте ви обидві трохи помиляєтесь. Я — непосидючий. Я — нервовий. Буває, спалахую. Ще й як. Кричу. Навіть втрачаю над собою контроль.

— І все одно — то не ваша стихія. То — тимчасове. Від нашого нервового віку. А я кажу про вашу вдачу.

Марія принесла якісь пундики. Ми їли їх і занивали кавою. Ііша випила тільки каву, пундиків не їла.

— Ну ось… Я пішла, — сказала вона.

— Отак завжди, — вдавано поскаржилася Марія. — Приходить тільки поїсти, а інколи ще й поспати.

Вона буркотіла на Інну, як мати на неслухняну дочку. Я теж підвівся. Ми з Інною разом вийшли з квартири.

— Вам далеко? — запитав я на вулиці.

— Ні, не дуже. Я живу тут же, на Русапівці, тільки а того боку.

— Біля вас злих собак немає?

— А-а, — засміялася вона. — Немає. Але я буду рада, коли ви мене проведете.

Ми пішли в тіні невисоких осокорів.

— Я знаю, ви колись проводжали мепе не тільки тому, що я просила, аби захистили від собак.

— А чому б то ще?

— Ви були трішки закохані у мене.

Я почервонів, як хлопчик.

— Звідки ви знаєте?

— Жінки вловлюють це… Подібно до того, як метелик чує на відстані квітку…

— Я не про те.

— А про що?

— Звідки ви знаєте міру моєї закоханості?

Вона посміхнулася, і ямочка на її щоці мило прогнулася.

— Ну, якби насправді… Закоханість на відстані — не закоханість. Вигадана закоханість. І потім вона легко минає. Правда ж?

— Мабуть. Хоч щось і залишається.

— Пам'ять про закоханість. Це пам'ять про юність.

— Я тоді не осмілився до вас залицятися. Я був селюк… у солдатських ботинках… А ви… Хоч потім шкодував. Ви все одно за селюка вийшли заміж. Та ще й…

— Ну, ну, доказуйте.

— За такого… мармулуватого. Інна засміялася.

— Мармулуватого, але впертого. Я, як тепер кажуть, одразу поклала на нього око: цей проб'ється.

— І не помилилися?

— Не помилилася.

— А чому ж тоді…

Іппа раптом зупинилася.

— Одну хвилиночку. Мені треба зайти в ювелірний магазин.

Вона постукотіла каблучками по сходах. Я постояв і зайшов слідом за нею. Знічев'я розглядався по магазину. Ювелірні магазини мене ніколи не приваблювали. Та й всі інші теж. То мука суботнього дня возити Любу по крамницях. Я набираю газет, журналів і, поки Люба бігає від прилавка до прилавка, встигаю прочитати їх усі. Інна розмовляла з продавщицею. Я дивився на візерунчату шафу в стіні за прилавком. Там за склом стояли два персні, один ціною вісім, а другий п'ять тисяч карбованців. Підійшла Інна.

— Купила електронний годинник, а він не йде. Хотіла домовитись, щоб замінили. Якби був продавець, а не продавщиця, може б, і домовилася. Жінці з жінкою завжди важко домовитися.

Те ж саме каже й моя Люба, і в екстремальних ситуаціях посилає мене. Але майже завжди — безрезультатно.

— Хто їх купує, такі каблучки? — спитав я.

Ми вийшли на вулицю.

— Старі професори для молоденьких коханок. А ви б не купили, якби по-справжньому кохали?

— Немає логіки. Старі професори для молоденьких коханок. Справжнє кохання не потребує підкупу. Для нього, зрештою, немає різниці: каблучка на п'ять карбованців чи на п'ять тисяч.

— А самі милувалися діамантами.

— Я на них надивився.

— До?

— В Канаді.

— Ви були в Канаді?

— А що ж тут дивного. Провінція, вона нині… Один мій знайомий голова колгоспу побував у дев'ятнадцяти країнах. Я бачив персні, які коштують більше, ніж оцей будинок.

— Це мій будинок. А ото моє вікно.

— Одне вікно?

— Одно. Адже я живу сама.

Я хотів запитати, чому вона живе сама, й не одважувався. Хотів затримати її й не знав як.

Біля крайнього під'їзду цілувалася парочка. Обоє — напідпитку.

— Я не запрошую вас сьогодні… В мене розгардіяш… Та я й стомилася… Заходьте коли-небудь. Ось моя адреса і телефон. — Вона розщібнула сумочку й дістала візитну карточку.

— Кілька знайомих вже запрошували мепе, щоб заходив «котіи-небудь», — сказав я, тримаючи в руці візитну до карточку, ії по збирався заходити до Інни, але мене чомусь образила візитна картка.

Іпна зніяковіла, навіть трохи розгубилася — вона вперше за кілька годин розгубилася, взяла назад візитну карточку, довго шукала щось у сумочці, мабуть, олівець або ручку, й, не знайшовши, відкрутила густо-червону помаду й написала на візитці навкіс: «Заходьте обов'язково». Всміхнулася, махнула рукою і зникла в під'їзді. Я постояв якусь хвилю, пройшов кілька кроків, зупинився. Всі будинки здавалися мені однаковими. Та так воно й було. Я подумав, що сюди вже ніколи не прийду. І ніколи не побачу Інну.