Павел Загребельный - Неложними устами

(А в нього в комерційному ще й за навчання — по п'ятдесят карбованців за кожний семестр. Заліків можеш не здати, а гроші — Дай!)

Зранку бігла я на лекції. З побожністю слухала славетних професорів: Тарле, Введенського, Сперанського, Турган-Барановського, відомого історика, вихователя цесаревича, Платонова, Венгерова, Овсяинко-Куликовського, Бодуена де Куртене.

(Ач які імена, ач! А в нього ж у семінарії що? Лебедев — по літургії. 90 років дідуганові, вже ум за розум: «да… облачается в алтарь и входит в стихарь… да…» Викликає одразу по двоє: «Господин Солунский, господин Воскресенский, придите и объясните…» Одного відсилає до вікна, де лежить купа книг, а другого — до себе. Про першого й забуває одразу, а другого починає «істязати» й ставить йому «коляку», аж той благає: «Поставте три — в мене отець сирота… отець сирота… отець сирота…»).

Ми, першокурсниці, ще побоювалися брати участь у заборонених сходках, але ж кортіло страшенно, тому забиралися на хори, звідки добре було видно весь зал, чути промовця з кафедри, що постійно там стояла, видно, як метушилися служителі, які сполучали роботу курсових «шпіонів», як з'являлися для вмиротворіння студентів професори або й сам директор Булич. Мамі я дала обіцянку принаймні перший рік навчання не втручатися в політику, яка неодмінно приведе мене до Сибіру, але почуття колективізму, спільності з студентством, захоплення сміливістю ініціаторів, співчуття — не давали спокою. І на першу ж сходку я не просто пішла, а побігла. Відбувалася вона якось метушливо, виступив невідомий «чужий», не курсовий промовець, і зразу ж зник, промовляв хтось із наших — в голові в мене лишилася метушня. Але вже добре пам'ятаю сходку з нагоди отруєння робітниць па фабриці «Треугольник», на якій було оголошено страйк солідарності. Коли почали збирати підписи на протесті проти смертної кари, я підписала не тільки добровільно, але й з захопленням.

А смертей же, смертей по всій Росії!..

…Візник стояв коло губернської друкарні. В прольотці — Поет. Два прикажчики винесли з дверей дві стопки перев'язаних, щойно віддрукованих книжечок і поставили біля ніг Поета. Хазяїн друкарні з порога кланявся Поетові:

— Пане Поет, ваша книжка…

— Вельми вдячний, — сказав Поет і ледь кивнув візникові.

Зацокали підкови, прольотка покотилася по вулиці.

На Архієрейській башті годинник одбив чверть. У Богоявлепському соборі кінчалася заутреня. Біля криласа богомільні баби показували священикові якісь папірці. Священик налякано шепотів: «Ізиди, сатано!» Відтручував прокламації, які пхали йому до рук неписьменні прихожанки.

Слідом за прольоткою біг молодий робітник і кидав прокламації Поетові. Поет читав прокламацію, а мовби чув голос священика з собору: «Це глас сатани… Проти віри, царя й отечества піднімається стоглава гідра…»

Візник завернув до площі. Там повно люду. Студенти, мастерові, дітлашня. Одразу гурт людей набігає на прольотку, хапають коня за вуздечку.

— Розпрягай!

— Злазь!

— До барикади!

Візник зіскакує на землю, метушиться зі збруєю.

— Але ж, панове-добродії, — каже Поет, — я везу… нові книжки… Це для вас…

— Для барикади! — кричать йому.

Прольотку перевертають. Книжки летять на бруківку. По них топчуться чиїсь ноги.

— Осліпли, чи що! — кричить молодий робітник, який розкидав прокламації. Він бере стопку книжок, дбайливо ставить її під стіну будинку.

Поет опиняється серед людей. Він стиснутий з усіх боків. Його проштовхують у перші ряди. І тут він бачить, що на другому кінці площі стоять жандарми. Їхні гвинтівки націлені на демонстрантів. Дві стіни стоять одна проти другої. Розклекотана беззбройна стіна демонстрантів і мертво-непорушна стіна жандармів. Дула гвинтівок видаються Поетові ширшими за розтруби дзвонів, що віддзвонюють заутреню.

Зненацька розпачливе: «Козаки!» — і всі починають утікати. Не знаючи куди і як, але втікати. Хоча не всі. Дехто виколупує булижника з бруківки. Хапають кілки. Десь пролунав револьверний постріл.

Жандарми кинулися на безоружних. Жандармський офіцер, в якому Поет упізнав прямоспинного молодика з салону пані Н., побачив Поета.

— О, пан Поет! Як же і яким чином, дозвольте спитати?

— Де б'ються за свободу…

— Ви стали жертвою насильства, як я розумію.

— Ні, ні. Я цілком свідомо і навіть закономірно. Прошу взяти до уваги…

Жандарми вже тягли до свого офіцера молодого робітника.

— Ентот, вашскородь!