Павел Загребельный - Неложними устами

Лучший дар природы всеблагой.

— Оцо добре, — каже вусатий поміщик. — «Лучший дар природы всеблагой» — це дуже добре. Це ваші вірші, пане Поет?

— Ні, ні, — злякано махає руками Поет.

— Ну, однаково. За це треба випити. Вип'ємо, пане Поет?

Похмурий пан підходить до них, надуває руса.

— П'єте-с? А між тим Росія гине. Всюди запановує хаос. Чернь бунтує.

— А я що кажу? — скрикнув поміщик. — Я й кажу: треба випити, бо ж однаково: хаос!

Хтось читає вірші вже українського поета:

Всьому під сонцем — край один,

Всьому земному — тлін і тлін.

Хто розгада останній час.

З землі — хто жде, хто візьме нас?

— То це ваші вірші, пане Поет? — допитується поміщик.

— Ні, ні, — заперечує Поет.

— А які ж ваші?

— Мої? Не знаю. Хіба що такі, як ото: «Вічний революціонер, дух, що тіло рве до бою, рве за поступ, щастя, волю…»

Поміщик злякано відсовується від Поета. Похмурий пан грізно наставляє свої бакенбарди. Але тут підскакує до них п'яненький вертун, посміюючись, шепоче:

— А що я вам розповім, пане Поет, що я вам?.. Панове, паризька штучка, пальчики обсмокчете… І про кого ж? Не про міністрів, і не про мідінеток, і не… Уявіть собі: про сочинителів… Славетний психолог професор Бруардель відвідав якось приватну психіатричну лікарню під Парижем. У кінці візиту директор спитав ученого, як йому сподобалася установа. «Все чудово! — вигукнув професор. — Я зустрів надзвичайно цікаві випадки. Особливо зацікавив мене в саду один невисокий пан, в сірому костюмі й кумеднім солом'янім капелюсі. Своїми дивувакуватими запитаннями він страшенно розважав мене. Це найбожевільніший суб'єкт, якого будь-коли доводилося мені зустрічати. Ви не знаєте, хто це?» — «Як же? — відповів директор. — Знаю. Це письменник Поль Бурже. Він вивчає в нас типи для свого нового роману».

За чверть години до директора прийшов Поль Бурже. «Сьогодні я просто щасливий, — з захватом промовив він. — Я зустрів тут такого шаленця, що неодмінно зроблю його героєм свого роману. Худий, в пальті, в циліндрі, а що він говорить — це просто грандіозне божевілля! Не знаєте, хто це?» — «Знаю, — сказав директор, — це професор-психіатр Бруардель».

Як історійка, пане Поет?

— Панове! Панове! Хвилиночку уваги! — заляпав у долоні прямоспинний молодик. — Ми хотіли б з допомогою чарівного ліхтаря показати вам кольорові діапозитиви… Прикрасити нашу похмуру дійсність… З коментарями і без коментарів… До речі, панове, чи відомо вам, що днями обранець світової літератури індійський поет Рабіндранат Тагор одержує за вірші Нобелівську премію?.. А наш молодий поет… Але де ж наш пан Поет?..

Ходять по квітах, по росі,

Очима чесними

Христовоскресними

Поеми тчуть.

А сонця, сонця в їх красі —

Не чуть.

Царства.

Під спів кров і — без пісень —.

Вмер чорнобривий день,

О лицарі безумного «лицарства»,

З прокляттям вас на перегній!

— Трояндний!

— Молодий!

— Бій!

(«Сонячні кларнети»)

Сидить в Бенгалії Рабіндранат:

«Нема бунтарства в нас: людина з глини…»

(«Вітер з У прагни»)

Коли я закінчила гімназію, постала проблема дальшого навчання. Батько вперто стояв на Києві, до того ж обстоював дуже рішуче і жорстоко: я вчився на Україні, нічого тобі їхати до Петербурга. Я рвалася до столиці, бо там були найкращі наукові сили. Батько стояв на своєму: поїдеш — ти не дочка мені, допомагати не буду. Мамі було дуже шкода нас обох. Поскільки батько не боронив мені їхати, а тільки одмовив у допомозі, то за це взялася мама. Вона поїхала зі мною до київського генерал-губернатора, щоб одержати необхідне для вступу свідоцтво благонадійності, тоді дала мені грошей па перший час і відвезла мене до Петербурга. Там ми зупинилися в нашого колишнього вчителя літератури, дружина якого, в минулому бестужевка, схвалила наш намір і допомогла нашим першим урокам. Жили ми спершу в них на Забалканському проспекті, протії інституту шляхів. Господиня поїхала з намп на Васильєвськіїй острів, де на Десятій лінії були Бестужевські вищі Жіночі курси, знайшла на Сімнадцятій лінії, вже на краю острова, де жили лише студенти та візники-вантажники, кімнатку в родині крамаря, дрібного ярославського «лавошника». За цю кімнатку з самоваром я мала платити двадцять карбованців на місяць і карбованця за доглядання служниці. На тих же сходах домовилися з старенькою сусідкою, що я в неї обідатиму, а вечерю братиму додому разом з склянкою молока на сніданок. Це мало коштувати двадцять п'ять карбованців місячно. На баню, трамвай, театр мені лишалося чотири карбованці. Отак на петербурзькому горищі почалося для мене самостійне життя.