Павел Загребельный - Неложними устами

Вирости душею і повідати світові про все те, що проходить крізь твою душу.

А вона була скрипкою, скрипочкою, скрипченятком.

Скрипка грає тоненько-тоненько, в ній немає того глибинного тону, що в кларнеті, і загадковості теж немає, вона відкрита всьому світові, навіть, сказати б, розпростерта й розпахнута.

А з чим одкриватися?

Київ. Натовп на Хрещатику, а тому натовпу — тисяча років. А ти ще зовсім мала і міцно тримаєшся за мамину руку. Але це не Хрещатик, а великий майдан, де скаче кінь і гетьман булавою вказує на жовтий будинок окружного суду, де працює помічником присяжного повіреного Орлова її таточко. Головою ж кінь обернений до Софійського собору. А може, гетьман показує па Десятинну церкву, де її хрестили, чи на пожежню, звідки баскі біло-булані коні вивозять лицарів-пожежних у золотих шоломах? Тане сніг, Житомирською, Михайлівською, Підвальною біжать бурхливі струмочки, біліють паперові човники, пущені дитячими ручками, летять униз-униз ген на Хрещатик.

Які надії вкладає кожне дитя в той біленький човник, і яку надію вкладали в малу Наталю, єдину дитину? Жандарми перетрусили скриню з дрібненькими сорочечками й стрічечками, і таточко зник. Його забрало вороже слово «заслання». З університету його вигнали. Міністр Делянов. Слова так само похмурі, як заслання. Але згодом мамі пощастило одержати для таточка дозвіл по повороті із заслання скласти екстерном іспити при університеті на юридичному факультеті. Так він став помічником присяжного повіреного. З Великої Підвальної ми переселилися на Фупдуклеївську, де в Маріїнській гімназії вчителювала мама. Широка вулиця, брязкіт трамвая, узгір'я з поворотом на Володимирську і блискучі барвисті бутлі з таємничим світлом в аптеці. Тоді опиняємося па Володимирській біля старовинної церкви Ірини, будинок жовтий, цегляний, двоповерховий. Я сиджу на підлозі у вітальні. Це кімната батьківська, для чужих людей з назвою «клієнти». В руках у мене мушля з якогось незнаного моря. Довкола — кілька дрібніших. На великій мушлі вирізьблені тонкі прекрасні грецькі постаті в якомусь танку. Мушля ніжно-рожева, постаті — сніжно-білі. Я тулю мушлю до вуха і слухаю далекий гомін. Тоді прикладаю до вуха маленькі, рябенькі, мовби обсипані квасолькою. Щось далеке й незнане шепоче до мене, гомонить, нагадує. Але я ще нічого не вмію вгадувати, бо мала. Про що вони тоді гомоніли мені?

У подвір'ї — будинок господині дому. Це самотня, дуже багата жінка. Брама на подвір'я завжди замкнена. На залізній хвіртці намальований білою фарбою великий пес, і він справді сидить на ланцюгу коло великої буди і бігає па довгому дроті уздовж подвір'я. В садибі панує гнітюча таємничість. Усе принишкле, вимуштруване, чуже. У господині економка Емма і папуга. Чи з жалощів до нашої убогості, чи з нудьги для розваги господиня іноді присилає по мене. В півтемряві великого, повного оксамитних меблів, перських килимів, тропічних рослин салону чийсь різкий, пронизливий голос кричить: «Емма, хтос'ь прийшов!» Тоді одчиняються двері навпроти і з'являється горбата постать економки. Я довго лякалася того рипучого голосу, аж поки нарешті здогадалася, що то кричить зелений старий папуга з великої круглої клітки. Він стукотів горбатим дзьобом по золочених ґратах і дивився на мене круглими недобрими очима.

На першому поверсі нашого будинку була крамничка. Батько давав мені п'ятака, загорнутого в папірець, і я урочисто йшла купувати «шарика» з шоколаду або шоколад з малюнком. Малюнок був барвистий, і коли потягнути за кінчик паперу з боків, він починав ворушитися, і це подобалося більше за самий шоколад. «Шарика» я обережно несла додому. Загорнений в срібний папірець, він був надзвичайно таємничий. У ньому завжди був схований невідомий скарб — мідний або бляшаний перстенець, бляшана золота рибка або якась інша дурничка. Розгорнеш блискучий папірець, зломиш чорну кору і дістанеш скарб. Тішишся, радієш, смокчеш стару, тверду шоколадину.

Мені тільки три роки, а я вже жду, коли зацвітуть каштани, а тоді настане осінь, позолотіє листя, на землю стануть падати каштани. Круглі, колючі, наче зелені їжачки.

— Наче реп'яшки, — втрутився кларнет.

— Таки ж їжачки, — наполягала на своєму скрипочка.

— Так, так, — не став сперечатися кларнет. — Але ж реп'яшки… Він мав спогад з майбутнього. Коли вже прославиться і всі взнають у ньому великого Поета і стежитимуть навіть за виразом його обличчя, якась добра наївна дівчина захотіла розвеселити поета, якого часто навідував сум, і прислала йому вірш про реп'яшки: