Стефан Грабинський - Саламандра (збірник)

Я глянув на маленьке обличчя, викривлене жорстокою усмішкою, з рудою борідкою клином, і упізнав Ястроня. Наче уві сні прозвучало останнє зітхання вочевидь умираючого Анджея:

– Його вибрала…

Гуркіт, що мовби стрясав підвалинами світу, заглушив усе. Здригнулися стіни, захиталась покрівля і з жахливим гуркотом обвалилася. Водномить вілла перетворилася на руїну дрібних, сліпучо-білих камінців. А посеред стертого ледь не в порошок будинку стояв я, дивом уцілілий. Переді мною лежало тіло Ястроня, присипане румовищем, а наді мною сяяло пополудневе сонце.

– Анджею! – закричав я голосом безпорадної дитини. – Анджею!..

І озирнувся у пошуках товариша – марно! Вєруш зник. Я залишився один – зовсім один.

Ніби в насмішку сяяло сонце і заливало сліпучим світлом порожнечу. Звідкись зі щілини вислизнула велика чорно-золота ящірка, пробігла по тілу Ястроня і знову зникла в руїнах. Я знепритомнів.

Після довгої, нескінченно довгої ночі, я побачив над собою обличчя. Було знайоме і зичливе. Я підвівся і простягнув руку. Руку стиснула дружня тепла долоня.

– Вам не можна рухатися! – сказав хтось, схилившись наді мною.

– Це ви, пане докторе? – запитав я, пересилюючи жахливу втому, що стискала мої повіки залізними пальцями.

– І говорити не можна, – прозвучав той же голос здалеку.

Всупереч забороні я сів на ліжку. Упізнав доктора Беганського.

– Де я? Чи повернувся Вєруш?

– Ви у себе вдома. З паном Вєрушем я не знайомий.

– Хто мене приніс додому? І чи давно я тут?

– Спокійно, спокійно. Лежіть тихо, не робіть різких рухів. Ви, на щастя, видужуєте після дуже серйозної хвороби; будь-які хвилювання можуть повернути її.

– Яке сьогодні число? – байдуже спитав я.

– Двадцять шосте липня.

Я порахував дні і мені зробилося ніяково.

– Отже, цілий місяць без свідомості?

– Не важливо, відколи і як довго; слава Богу, небезпека минула.

– Що зі мною було? Запалення мозку? Що?!

– Пане Єжи, – ухильно відповів лікар, – навіщо вам назва хвороби? Номенклатура неважлива. Пройшло, минуло – давайте думати про теперішній час. Як почуваєтесь?

– Я страшенно виснажений.

– Природно. Декілька тижнів ви харчувалися лише кислим молоком в мінімальних порціях.

– А чи приходив Вєруш?

– Нікого не було. На початку липня принесли два листи; лежать у вас на столі, нерозпечатані.

– Спасибі, пане докторе! Ви врятували мені життя.

Я потиснув йому руку.

– Нісенітниця. Зараз на пару годин відлучуся. Увечері знову зазирну до вас. Дозволяю з’їсти гарний росіл і шматочок білого м’яса; краще курячого. До побачення!

Ледве він пішов, я схопився з ліжка.

– Листи, листи!

Перший лист від пані Станіслави Гродзенської від 28 червня.

«Дорогий пане Єжи! – писала матір Гальшки. – Вже чотири дні, як хвороба Гальшки відступила; болі припинилися раптово 24-ого пополудні. Доктор Беганський констатував: загадкова зміна складу крові зникла безслідно. Слава Господу Богові нашому!.. Це чудове, справді Божеське зцілення дівчинки, мусило справити на неї сильне і глибоке враження. Здається, під цим враженням у ній дозріло тверде переконання присвятити своє життя винятково Богові, Його хвалі. Треба прийняти це спокійно, пане Єжи, і підкоритися її волі, як підкорялися їй ми обидва з Генриком. Мабуть, така доля.

Завтра увечері ми виїжджаємо до північної Франції, до Трувілю над морем. Там Гальшка розпочне свій новіціят у монастирі Святої Клари.

Прощайте, пане Єжи, благословляю вас, як сина. Бог свідком, я бажала б бачити вас з Гальшкою поєднаними в шлюбі, всією душею хотіла я благословити моїх дорогих дітей. Та видно призначено інше. Прийми покірно волю неба і подумай: може, від твого зречення залежало її життя.

З щирими побажаннями Станіслава Гродзенська».

Уражений, я довго сидів, безглуздо розглядаючи листа. Голова гуділа нестерпно, горло перехопило невидимими кліщами. Машинально поглянувши на другий лист, я упізнав її почерк. Проблиск неймовірної надії промайнув у мороці відчаю. Я розкрив конверта. Випали дві картки паперу; на одній рукою Гальшки написано три слова: «Я вас пробачаю, Гальшка», на другій – одне з полум’яних послань моїх Камі – пристрасне, принижене, шалене.

Я здригнувся, немов укушений гадюкою. Страшна помста коханки вразила мене в саме серце. Гострий біль пронизав наскрізь і занурив у заціпеніння. Глухий відчай безсило бився об стіни мертвотного будинку. Бідна слабка людина, я корчився в болісних конвульсіях, кусав руки в нелюдському стражданні. Жалюгідна, нікчемна людина.