Стефан Грабинський - Саламандра (збірник)

– Відчуваєш біль?

Він посміхнувся.

– Нітрохи.

Я ще раз вколов його в передпліччя з тим же результатом. Анджей не ворухнувся. І хоча шкіра була глибоко проколота, кров не з’явилася.

– Чудово. Тепер встань і йди за мною.

І я вивів його через сад на вулицю.

Вечоріло. Ліхтар біля вілли розкидав матові відблиски. В повітрі висіла густа насичена імла, що ліниво скроплювала бруківку. Була тиша. Час від часу з імли випірнав перехожий, на мить опиняючись в колі слабкого світла, і знову зникав в імлі. Вдалині дзвеніли трамваї.

Вєруш нерішуче стояв на тротуарі. Я відступив на кілька кроків, залишаючи йому повну свободу дій.

Він протягнув руки горизонтально, потім розкинув їх широко наче крила. Пальці лівої руки розтиснулися, відкриваючи компас на долоні. Поволі, немов сліпець, Анджей почав повертатися на місці, вивчаючи простір. Після третього півоберту праворуч він завагався і повернувся до колишньої позиції; знову повернувся у той бік і знову відступив вліво. Врешті-решт зупинився на місці, опустивши праву руку. Простягнута ліва рука наполегливо вказувала на щось вдалині. На губах промайнула задоволена усмішка. Знайшов.

Компас крутнувся під певним кутом, спрямувавши короткий ріжок паралельно вказівному пальцю. Компас почав діяти.

Андрій ще трохи постояв на місці, ніби вдивляючись в простір, потім рушив навпростець через вулицю. Я пішов за ним. Ми перетнули Паркову і незабаром спустилися до берега Дручі. Час від часу, особливо там, де доводилося міняти напрям, Анджей зупинявся і звірявся з компасом. Чутливий покажчик попереджав його при кожному закруті.

Ми заглибилися в лабіринт вузьких маленьких і дуже людних вулиць біля річки. Раз у раз у провулках виникали підозрілі фігури – насторожені, похмурі, з виразною печаттю злочину. Минаючи якийсь із тих плюгавих провулків, залитий світлом розшалілого в танцю шинку, зачепив мене якийсь п’яний волоцюга:

– А що-сьте, пане, загубили на нашій парафії, га? Сліпця ведете на шнурку з денним зарібком, так? Багато, певно, назбирали-сьте грошиків, бо виглядаєте обидва не зле. Може, би так зі мною ся поділили, га? Тре того старого шкарбана трохи обмацати по кишенях, може, що і знайдеться?

І був би вже здійснив свою загрозу, якби не зимний блиск цівки мого бравнінґа перед його очима.

– Курва! Холєри ся пильнуют! – пробурчав, звільняючи дорогу.

Ми увійшли до якогось довгого вузького коридору. Темрява, хоч в око стрель. Я запалив червоний ліхтарик. Пурпурова смужка світла впала на підлогу, вистелену трухлявими дошками, – брудними, в проломах і дірах. Коридор здавався нескінченним; страшні, облуплені стіни, що замикалися вгорі бочкоподібним склепінням, чорною перспективою тягнулися вдалині. Тхнуло гниллю, спертим повітрям. Але Вєруш не відступав. Навпаки, він крокував твердо, рухи знайшли цілеспрямовану упевненість. Мабуть, ми наближалися до мети. Несподівано коридор різко скрутив праворуч, і водночас почав швидко знижуватися. Підлога скінчилася: під ногами скрипів дрібний жовтий пісок. Коридор звузився в тісний канал; довелося йти наступці, а не поряд. Пробирав пронизливий сирий холод. Зі стін струмочками стікала вода, в одному місці довелося убрід перейти глибоку брудну калюжу. Очевидно, ми знаходилися в підземеллях під руслом річки.

Про ці підземелля в місті ходили глухі чутки. Люди казали, ніби вони милями тягнуться вздовж і поперек під Дручею, тільки досі нікому не вдавалося знайти вхід до таємничого лабіринту. Випадок несподівано привів нас в підрічкові переходи. Судячи з тривалості нашої мандрівки, ми вже не раз добиралися до протилежного берега Дручі і знову поверталися до середини русла; шлях вився тисячею зиґзаґів, раптом відхилявся то ліворуч, то праворуч, сновигаючи, наче примха божевільного. За півгодини ми почали спускатися кам’яними сходами, що круто йшли вниз, у якусь глибоку й вологу шахту. За кілька хвилин ми стали на рівному. Тут Вєруш затримався.

Я посвітив ліхтариком вгору і на боки: невеликий простір, замкнутий прямокутними стінами, не мав іншого виходу, окрім вузького колодязя, через який ми спустилися. Навколо під стінами безладно навалені бочки, дерев’яні, ковані залізом ящики, сувої вироблених шкур і пакунки сукна. Повітря було насичене запахами сивухи, кислого пива і юхти.

Зиркнувши в куток, я здригнувся. У ніші на тапчані виднілися людські останки; на оберемку соломи, в рибальській зюйдвестці, низько насуненій на обличчя, лежав захоплений агонією чоловік. Крізь приплющені очі виднілися лише білки, і все ж у них застиг жах. Обличчя схудле, лицьові кістки стирчали гостро, немилосердно, виклично. З розтуленого рота вивалився довгий, вузький і чорний, як вугіль, язик.