Стефан Грабинський - Саламандра (збірник)

– Цілуй! – гаркнув він, перекрикуючи регіт шанувальників. – Цілуй!

Вона виконала огидливий наказ, і чудовисько-андрогін, поклавши праву руку на її груди, виголосив:

– Ось печать – дар мого духу. Прийми її і носи в ім’я моє! – Він відняв руку, і на грудях Ками залишився ганебний знак диявольського стигмату. – Ти прийнята в число сестер і братів мого ордену!

Церемонія закінчилася. У пекельному шумі і реготі вона спустилася зі скелястого конуса і зникла в натовпі.

Невидима музика – спочатку повільна, дрімотна – раптово вибухнула оргією звуків – хрипких, криваво-спекотних жагою пожадання. Сотні голих постатей, взявшись за руки, оточили гігантським колом трон цапа. Поплив хоровод. Під несамовиті вигуки розпашілих самців і самок в такт сатанинського болера розгойдувалися голі торси, дугою згиналися спини, що блистіли від мазей і поту. Божевільний глухий тупіт босих ніг по траві, відбившись від гірського пасма, повернувся стократ посиленою луною.

При світлі смолоскипів у щораз швидшому темпі крутився вир кошлатих литок, напучнявілих хіттю персів і підчеревин у безсоромному притисканні.

– Гоп, гейя! Гоп! Гейя!

Раптово перстень хороводу розпався на тисячі ланок, які планетарними блискавками стали обертатися довкола власних осередків. Але і вони незабаром підкорилися відцентровій силі, подробившись на все дрібніші вихори і кола. І ось неприборкане людське скопище розсипалося по улоговині в дикій гонитві за утіхами спраглої плоті.

Могутній, волохатий самець навалився на білосніжне, делікатне, як атлас, лоно очманілої від хіті дівиці; стара з обвислими цицьками обіймала юного ефеба у розквіті краси; а там вагітна кохалася з дияволом, прирікаючи на загибель майбутній плід.

У гірських печерах, у темряві, куди не пробивався червоний промінь вогню, відбувалася найогидніша розпуста. Зачаївшись у похмурих закутках, ніби побоюючись, що сам сатана почервоніє від сорому, задовольняли свої скажені пристрасті содоміти. Під балдахіном гірського дашка, на скельному вівтарі безсоромно розкинулася гола жінка; святотатець-священик вершив сатанинську месу, замість вина причащаючи кров’ю.

Неподалік з «казальниці» до захопленої черні провіщав пузатий чортяка Кострубан в старосвітському кунтуші, а далі на столах із дощок, покладених на бочки з горілкою, справляли сабашовий бенкет.

Над головами бенкетуючих пролітали, ляскаючи перетинковими крилами, стриґи, що крадуть з колиски немовлят – красивих, пухких, спокійних, – а підкидають худеньких, блідих, верескливих; ягибаби, ласі до дитячої крові; страшні упириці і давньоримські ламії. Здалека від галасу бенкету ковзала, мов тінь, з заламаними руками і чорний прутом примара червоного мору, що її прозвали Тихою Дівчиною.

Незчисленні полчища кажанів, ворон, хвостатих, з обгризеними сідницями павіанів, котів, свиней, щурів, мишей і всілякого гаддя звивалися в траві, нахабно залізали у посуд, впивалися у вуста, в очі, в обличчя. Дивовижні сотворіння, не схожі ані на людей, ані на звірів – люті чуперадла, зловісні почвари і підступні мамуни непомітно підкрадалися до столів в очікуванні недоїдків.

А вгорі, там, на вершині конуса, недбало розвалився на кам’яному троні повелитель Зла і Ночі. У його очах, холодних і мудрих, зиґзаґами спалахували безмежне презирство і гординя; випростаною правицею, насміхаючись, указував він на блідий місяць, що в ту саме мить сховався за хмарою, щоб поступитися місцем своїй тіні там, унизу, чорному духові пітьми Ґебураху.

– Гп, гейя! Гоп, гейя! – знову завило в глибині улоговини. Згасло кошмарне пурпурове світло, сконали смолоскипи, і серед суцільного мороку почався останній акт сабашу, вже прихований від зоряних очей. Лише час від часу зі змієвиська скліщених тіл, що звилися, що совгалися в любовній конвульсії спин, сідниць, стегон, судорожно сплетених рук і ніг, долинало хропіння очманілих від невгамованої похоті кляч-самиць, іржання оскаженілих від тічки людських жеребців і хрипке пугукання божевільних. І раптом на тлі миттєвої тиші одізвався смішний відголос гикавки:

– Чха-гик… чха-гик…

А з вершини конуса пролунав довгий, надривний стогін. Тужлива, трагічна, безмежно глибока туга розорала траур сабашної ночі і, відбившись від скель, померла десь далеко в долинах.

Тремт жаху потряс натовп.

– Що то було? Звідки цей голос?

І знову тишу пронизав той самий жахливий крик, тільки того разу ще голосніший, ще розпачливіший і безнадійніший.