Стефан Грабинський - Саламандра (збірник)

– А саме?

– Якби Предвічний, втративши інтерес до боротьби, увібрав у Себе назад той світ, який він явив, і замкнувся назавжди у собі.

– Чи це можливе?

– Єжи, а ти любиш життя?

– Так, життя всупереч всім стражданням на диво прекрасне.

– Ось тобі і відповідь.

Я виглянув у вікно. Зовсім стемніло, на небі сяяли зірки. З міста долинав металевий удар дзиґаря: дев’ята вечора.

Андрій знову сховав пантакль у мішечок і заховав на грудях.

– Знак ставроса – «Т» – в центрі печаті, – продовжив він, – символізує стосунок духу до матерії; вертикальна риска – творчий Фалос, що запліднив горизонтальну Ктеіс. Життя – це жіночий первінь. Жінка вабить нас до землі і земних справ. Ти ніколи не замислювався, чому в середньовіччі чаклунок завжди було більше, ніж чаклунів?

– Справді. Мабуть, культ зла сильніший у жінки, ніж у чоловіка.

– І все зрештою зводиться до тілесного акту з Сатаною – акту, що творить життя, а разом з ним зло і злочин. Жінка – Magna Mater Тerrae – Matrіx Admіrabіlіs. Велика Мати Землі – Мати Предивна.

– А Слово стало Тілом і поселилося серед нас. Святий Дух зійшов у лоно Діви, і вона повила Божого Сина.

– Безсмертний закон протилежностей і контрастів – дві незламні сили, що вічно борикаються у гомоні сторіч.

Я піднявся:

– Мені пора.

– Бувай, Єжи! – сумно попрощався Анджей. – Бувай! Радити тобі зараз нічого не можу; все у владі твоєї власної доброї волі. Тільки Гальшку шкода. Чарівна чиста дівчина.

Схвильований, опустивши голову, я вийшов.

Ось уже кілька місяців я живу мов уві сні. Начеб і виконую свої фахові обов’язки, займаюся повсякденними справами, але витаю в іншому світі. Цей інший світ – такий прекрасний, деколи загрозливо прекрасний, більше не дивує мене; дуже міцно зжився я з ним, можливо, так і треба, інакше й бути не може.

Гродзенських відвідую, як і раніше. Люблю Гальшку і не в силах відмовитися від насолоди, яку дарує Кама. Часто в любовному екстазі у мене народжується бажання убити її і назавжди прибрати з мого шляху. Вона, здається, розуміє мої думи і погляд її в такі миті подібний до погляду беззахисної голубки.

– Ну, удар, удар, якщо можеш!

І я негайно здаюся.

Дивовижна справа! Деколи в її очах мигоче щось від Гальшки, і мені раптом здається – в ній я люблю іншу. Гальшка для мене – святиня, я не смію і уявити фізичної близькості з нею. Чи не тому Кама зробилася її доповненням? Чи не тому шукаю в ній сексуальну антитезу, якої в Гальшці шукати не насмілююся?

Кама постійно мінлива; начеб і та ж, і все-таки інша. Звідси розкішна ілюзія новизни, ілюзія непізнаного. І що за артистична тактика! Її еротичну вишуканість і розбещеність перевищують найсміливіші фантазії. Адже вона така молода! Видно, цьому не можна навчитися – з цим народжуєшся. Я йду за нею без опору: її демонізм вабить мене. Життя таке убоге і позбавлене яскравого, незвичайного, так скупо дозує воно небачені переживання.

З нетерпінням чекаю майбутнього понеділка. Кама приготувала нову несподіванку. Я повинен чекати її вранці на розі Святоянської, там, де кінчається низка останніх будинків.

О дев’ятій я був на місці. Сірий холодний ранок ще закутував землю туманом, що ліниво розповзався по западинах, а молочнобілі клапті чіплялися за кущі придорожньої тернини. Там і тут в мареві випарів то вимальовувався силует старої груші, то нерухомими крилами лякав вітряний млин. Десь далеко на болотах клекотів бузьок.

Хтось легенько торкнувся мого плеча.

– Ну що, йдемо?

З-під бобрового хутра на мене глянули прекрасні очі.

– Веди, Камо!

І ми попростували польовою стежкою в туман. Намокла земля налипала на черевики, ноги ковзали. Раз у раз хлюпали провесняні калюжі, затягнуті тонкою, немов павутина, кригою. На межах задумалися скелети торішніх бур’янів – убогі рештки осені. Десь на пагорбі проплив побільшений туманом контур коня, запряженого в плуг, і розтанув у млі.

Зліва, на самому краю яру, замаячила хата.

– Ось ми й на місці.

Стежина пропала, глинистим бездоріжжям ми дісталися до порогу. Було тихо і самотньо. З трухлявого даху сльозився іній, у шиби билися гілки ліщини.

Кама штовхнула двері. Через сіни ми увійшли до кімнати направо: невелика, квадратова, чисто побілена. Стіл, лава, два ослінчики і ліжко. У ніші біля дверей – атанор – дивовижна мініатюра того, що я бачив у Вєруша.

У розставлених на плиті тиглях і ретортах вирувало, булькало вариво, пінилися зеленою піною декокти, переливаючись через краї судин; всередині плити, на ґратах, просто над вогнем піднімалася пара від пузатого сагана.