Антология - Невідоме Розстріляне Відродження

А навколо така глупа осіння темрява – я ще в житті, здається, свому не бачив такої зловісної темряви.

О, як до розпачу сумно стояти на варті поліської ночі, коли тобі не світить навіть пеньочок!

Коли б хоч він, коли б хоч цей хробачок де-будь засвітив – і то, здається сили ввілляв би.

Сосни шумлять одноманітно, тоскно, сосни душать своїм шумовинням твою голову, хилять додолу, заколисують: – Ш-ш-ш-ш-ш-ш…

В унісон скаженому вітрові у верхів’ях дерев, у хмарах кошлатих – з містечка вививають собаки.

О, це ще мені виття собак! Бодай вас не чути!

Мої вартові товариші, як закам’янілі статуї; похилилися на рушниці. Я ледве їх бачу в темряві, а вони – хоч би слово який з них уділив. Про що вони думають?

Я мовчки ходжу: п’ять кроків уперед, п’ять кроків назад. Нарешті з заплющеними очима самотньо спираюся на ручного кулемета.

Мені хочеться їм сказати: «Давайте по черзі заснемо, хоч по півгодинки. Однаково ніякий більшовик не наважиться в таку тьму шукати нас», але ж я командир, мені треба давати приклад. Я зціплюю зуби. Кулемет під тиском підборіддя вгрузає в легкий поліський ґрунт. Намагаюся цим одігнати сон.

Згадалося оповідання батькове про те, як він, пасучи коней, дві ночі не спав. І що ж? Ідучи на третю ніч до коней, він, ходячи, заснув між копами. Прокинувся тільки на другий день, як сонечко геть-геть підбилося вгору. Мені здається, ще одна мить – і зі мною станеться теж. Сосни: ш-ш-ш-ш-ш…

Клара начиняє ковбасу. Така великецька ковбаса, що й не бачив Ні, це не ковбаса, це гадина якась, це удав. Але ж як хвацько вона випотрошує, геть усі утроби з м’ясом виймає. Лишається одна шкура, й ту шкуру Клара начиняє. Начиняна змія – ковбаса. Ах, як хороше! Я в себе вдома. Вдома на ліжку, чисто, тепло вкритий. У хаті нема нікого, я один… Хтось стукає у вікно. Це – я знаю, напевне, злочинець, душогуб до хати забирається. Я хватаю з-під подушки мавзера й стріляю просто, в вікно. Шибки розбиваються, але ж за вікном не злочинець, а батько, таким, як його запам’ятав маленьким, у військовому. За батьком багато залізничників, селян, усі знайомі. Вони починають стріляти на мене. Я хватаю в одну руку мавзера, в другу ручного кулемета й навздогін за ними. Хтось із них схоплює мене за руку й сміється: «Не фицайся!»

Я розплющую очи, механічно хочу схопити мавзера…

– Можете не безпокоїться, – чую незнайомий голос. Думка блискавкою прорізує мій мозок: «Попався».

– А тепер пойдьом із нами.

Їх було двоє, – це я побачив, як зовсім розчумрався, і нас двох вони повели темним лісом. Двох козаків десь не стало.

Йшли довго, мовчки. Мовчали вони, мовчали ми.

Нарешті, коли вибралися з лісу й наблизилися до села, один з них зауважив:

– Ех, ви, соні!

Од цих слів мене охопив такий сором, що я механічно схопився за те місце, де в мене мав висіти мавзер.

Поминули за паролем одну заставу, другу, нарешті привели нас до якоїсь хати. Надворі навколо хати поприв’язувані коні (в такі моменти запам’ятовується все), з хати б’є дуже світло.

Вводять. У хаті дві кімнати (багатий поліщук живе – промайнула в голові думка). Входимо зразу в другу кімнату: якийсь молоденький більшовик зашиває шинелю; другий – схилився на стіл, спить; троє про щось раду радять, по мапі пучками водять.

– Привели двох, – виголосили наші вартові.

Усі схопилися, молоденький покинув шити й підвів голову. Я отетерів. Переді мною (той молоденький) в червоноармійському вбранні – Клара.

– Еге, в нас сьогодні почесні гості, – зауважив один із тих, що розмовляли (видно, начальство, подумав я). – Це ще краще. Добродій сотенний чи чотовий, чи як його ще там, багато цікавого нам, напевне, скаже. Чи не так?

Я мовчав. Мовчав і козак.

– Ну, то що ж, таки справді скажете щось, чи ні, – звернувся він удруге до мене.

– Нічого ми не скажемо, можете й зараз розстрілювати, – відповів я.

– Ну, такої, так зразу й розстрілювати, ще ніч велика, встигнемо. І крім того, ви за добродія козака не можете говорити, він сам за себе скаже, ви от чи за себе щось скажете.

– Нічого я не скажу.

– Тоді що ж, поки що ви вільні. Громич, – звернувся він до одного червоноармійця, – зачини добродія в комору й постав варту. А козак хай ще зостанеться.

За цим мене вкинули в якусь вогку комору.

Мене так збила з пантелику зустріч із Кларою, що, може, я там просидів годину, може дві, – не пам’ятаю. Козака до мене не приводили, значить, напевне, все розкаже, думав я; коли нарешті за дверима почув знайомий голос Кларин, яка казала вартовому, що поведе мене «в штаб Духоніна».