Антология - Невідоме Розстріляне Відродження

Геркулан мовчки слухав. Такі прості слова робітника його більш переконували, аніж великі сторінки якоїсь надхненої промови.

– Оце наче й усе. Мені ясно, я не хвилююсь ніколи, все просто, треба тільки робити, не покладаючи рук. Ну, а ти що робиш або що думаєш робити?

Геркулан ніяково знизав плечима. Йому стало соромно.

– Безробітний… знаєш…

– Розумію. І добре, що ти тут. На завод треба людей зараз, ти можеш там бути? Ну, ясно. Ти побачиш, що ми там зробили! Це ж просто тобі культура наша, ось глянеш.

На другий день Геркулан був на заводі кочегаром. Йому показали нового дизеля, зробленого тут на заводі.

– Ти тільки глянь! – як діти малі, раділи робітники перед велетенським дизелем. – Глянь, яка сила. Ти за кордоном не скрізь таке побачиш. Ми пускаємо його через місяць. Розкіш одна, а не машина.

– І це все наші мозолі! – показав Геркуланові свої долоні старий, згорблений робітник. – Ми його робили жартома, щодня по годині після зміни. Ти торкни ж його!

Геркулан приклав долоні свої до блискучого заліза і чомусь відчув, що заховане тепло машини перелилося йому в кров. Він одразу полюбив цього велетня, як дитину.

Робітники радо знайомилися з Геркуланом, а коли він незручно кинув вугілля в машину й обпік руки, ледве не засичавши з болю, – його сила рук підняла над землею і з криком «Уже хрещений огнем!» – стали підкидати все вище й вище.

Робітники були дужі й бадьорі, ніщо не могло нагнати суму в їхні світлі очи. Вони були щасливі і своїм щастям сповнювали й Геркулана радістю.

Він щодня приходив на завод, годував свою ненажерливу машину, а ввечері, вкупі з товаришами ішов до театру або в міський парк. Він був щасливий. Він нічого не міг уявити кращого, як цей труд, що має свою велику, конечну ціль.

Через місяць у велике свято пускали дизеля. Нічого великого за це не бачив Геркулан. Робітники всіх заводів прийшли в новому, святочному одязі глянути, як почне жити велетенська, ні з чим незрівняна машина. Екскурсії дітей були розміщені скрізь на машинах, щоб і вони могли побачити те, про що писалося у книжках.

Геркулан з товаришами стояв біля підойми. Він чомусь почував себе гордим, бо тільки на його заводі могло одбутися те велике, про що говорило майже пів світу. Нараз почувся дзвін. Всі змовкли. На корпус машини виліз старий білий робітник, скинув з себе шапку і тихим, розбитим голосом сказав:

– Любі товариші!

Стало пронизливо тихо. Голос промовця лунко одбивався од заліза.

– Я не хочу згадувати час той, коли в оцих стінах кров братів наших… – і не договорив. Схилив голову, тоді різко махнув рукою і, показуючи на дизеля, скрикнув:

– Нехай це буде вічною пам’яткою про наше велике незабутнє свято! – упав просто лицем на корпус машини й заплакав.

По людях пройшов здавлений гомін. Усі хотіли плакати разом із робітником або кричати так, щоб сама машина здригнулась і запрацювала своїми колесами. Почувалося якесь напруження, здавалося, усі ці робітники крикнуть на ввесь світ свою радість і щастя, щоб небо завалилося, щоб вічно горіло сонце й ніколи не було темної ночі.

Машиніст пустив ток. Дизель спершу здригнувся, засичав, тоді поволі змахнув колесом. Знову замовкли люди. Коли ж велике колесо змішало шпиці, а машина сповнилася ревом і хрипінням, – сила голосів злилася в один згук і далеко ще котилося над заводом величне й дуже «слава!».

– Слава! – кричав Геркулан.

– Слава! – кричали діти.

– Слава! – крикнуло щось над вухом Геркулана.

Він побачив, що до нього з обіймами підходив робітник. Вони обнялися, зійшлися в поцілунку і радісно один в одного на грудях – заплакали.

Машина ревла й стогнала, як той звір, котрого привчили любити й охороняти людей.

А на землю тихо сповзала ніч. У небі запалилася велика зірка, блимнула, тоді допитливо уставилася вниз, на землю.

Це занепокоєний, вічно сумний Нарцис спочивав на високій скелі, одійшовши од рабів, котрі ламали камінь на нового царського палаца. Нарцис довго дивиться на Землю, бачить, як вона весело міняє свою фарбу, – тоді схиляє Нарцис лице собі на коліна, плаче і згадує свого Геркулана.

Народився 10.03.1900 р. у с. Княжин на Житомирщині. Закінчив 1924 р. Житомирський ІНО. Друкувався з 1922 р., був членом «Плугу» і ВАПЛІТЕ. Автор збірок оповідань і нарисів «Комнезамчики» (1925), «Верболози», «Очі», «Пригоди на маневрах», «Ювілей» (усі – 1930), «Чудо» (1931), «На соціялістичних рейках» (1932), роману «Чорнозем» (1933), «Повісті про мачуху» (1941).