Антология - Невідоме Розстріляне Відродження

Потім він крутнувся так, що зачепив стола, звалив його, сам упав і все зі столу брязнуло додолу.

– Струнко-о-о-о!

У дверях з’являється постать журналіста. Він кинув свого кашкета десь аж у куток і свою п’ятірню з довгими, вичищеними нігтями засадив у свого чуба соняшного кольору. Зачесав його назад. Поставив на стіл пляшку й сів до столу. Репортер підходить до нього, бере його руку в обидві свої, тормосить і приказує:

– Дуже вдячний, дуже вдячний вам, товаришу чоботаре, що ви не відмовили мені пошити панталони. А того, що прийшов без жони, ми не думаємо вам простити…

Всі зареготали, а редактор затягнув:

– Сто-сто-стой! – перебив його репортер. – Не тютюн, а горілка… Ось ми йому (журналістові) за те, що він прийшов без жінки заспіваємо такої мінорної, що його аж за пупа візьме:

– Ну що?

Журналіст усміхається.

– Да. Прекрасний шматок побуту минулої України… Воно, правда, й тепер є, – сказав журналіст, ударивши долонею в дно пляшки. Поналивав чарки, став у позу Наполеона, затягнув, а всі підхопили:

Я сиджу похмурий і палю без кінця папіроси. Взяв одну цілу, пожував у роті й викинув її під регіт товаришів на долівку. Якась дурниця оце куріння… Просто глузування з людини…

– Дай сигару, – простягаю я руку до репортера. Запалив її й мугикаю сам до себе, махаючи товстою сигарою у себе перед очима, так наче балакаю до сигари: – А проте курили Вальтер Скотт, Дар… Дарвін. Дарвін курив і Ньютон курив…

Я підводжу голову до товаришів, що балакають собі голосно, а їхні чарки стоять, «стигнуть». І біля мене стоїть налита чарка.

– Товариші, – кажу я, – сам Дарвін курив, чому б не курити мені або тобі, репортере?..

– Правильно.

Я продовжую.

– Хай собі не курив Леонар… Леонардо да Вінчі, Данте і, здається, Вік… Віктор Гюго, не курив Ґете, так за те курив Дарвін… Дарвін курив, товариші… Ви знаєте, що це значить?

– Зате він ніколи не пив самогону, – сміючись, сказав журналіст.

– Як не пив самогону, то щось інше, – додав репортер.

– А я вам кажу, – тарначив журналіст, – що всі генії були поборники тверезості. О, ви думаєте, що пили Данте або Ґете? Ану попробуйте написати, будучи алкоголіком, «Божественну комедію» або «Фавста». Спробуйте написати, будучи алкоголіком, «Гамлєта» або «Ромео і Джулієту»? Ви гадаєте, що Шекспір вживав алкоголю?

– Слухай, голубчику, – перебив його редактор, – ніякого Шекспіра й не було. Власне, це й не автор згаданих творів… Автор цих творів Бекон.

– Нічого подібного, – вставив я, – автор цих творів лорд Ретленду.

– А я вам кажу, що Шекспір, – уперто стояв на своєму журналіст.

– А я кажу, що Бекон або Ретленду.

Редактор могутнім кулаком гехнув по столі, що аж хлюпнули чарки.

– А я запевняю вас, – сказав я, – що автор згаданих творів Ретленду. Може, й Бекон, а за Шекспіра не знаю… Це міт, фетиш…

Всі зареготали.

– Ну та чорт їх бери, – кричить репортер, – що ви із-за яких-небудь Шекспірів та Ретлендутів будете каламутити свої благородні голови. Он стоять чарки, ну й чого ж іще.

І ми вихилили.

– І як ти… я не розумію, берешся судити про те, чого не знаєш? – закусуючи цибулею сказав редактор. – Ти гадаєш, що Шекспір…

– Та ну вас… хлопці… киньте, – пропонує репортер, – у нас он уже горілки немає. Давайте краще зараз підемо в ресторан та послухаємо «Не іскушай» Глінки.

– Правильно!

Ми всі разом встали. Стільці наші з гуркотом попадали. Хтось зрушив з місця стола, на ньому все поперекидалося, попереливалося. Ми позапалювали цигарки й пішли тинятися по електричному місту.

Вранці мені важко й нудно. В моїй кімнаті безладдя. Та мені до всього байдуже. Коли я лежу, мені наче легше, а коли поворухнусь, встану, особливо, коли встану, мені робиться нудно так, наче мене закачало на морі. Я випиваю пів чайної шклянки горілки й тоді встаю. Підходжу до дзеркала. Похитав на себе головою й сказав:

– Що ти собі думаєш?.. Дурню ти!

І по щоках у мене рясно покотилися сльози. Покотилися сльози гарячі, великі. Течуть із моїх очей, наче шматочки чистої, срібної душі. Я сперся на лікоть, узявшись рукою за щоку, дивлюся на себе й думаю. У мене зараз нецікаве обличчя. Тому, що в мене погане обличчя, мені згадалося красиве Байронове. І мені стало лячно. Я знаю, що горілка вбиває в мені здоров’я, юність, свіжість, здібність… Отак потроху-потроху горілка-злодій викраде в мене моє серце, мою душу, мою пам’ять. Ось я хочу щось пригадати із Байрона й нічого не пригадаю. Он як лячно. Я ж знав. Невже це я вже гублю нею пам’ять? Але ні. Це просто так собі. Я ще колись пригадаю. Адже ж Вільям Аткінсон сказав, що: «багато речей, які здавалися нам навіки забутими і які ми часто намагалися пригадати, іноді нагадуються без ніякого напруження, наче це так потрібно».