Антология - Невідоме Розстріляне Відродження

Вартовий сміявся.

Нарешті відчинилися двері, й вона сказала до мене:

– Виходь!

Я вийшов із комори, випростався й запитав:

– Куди?

– Надвір, – відповіла вона, направивши просто на мене револьвера.

– А ти можеш поки поспати, – звернулась вона до червоноармійця, що вартував мене. – Я й сама з ним справлюся.

Уже почало світати, видно було стежечку за огороди, якою ми йшли. Йшли ми довго мовчки, аж поки не ввійшли в ліс до якогось провалля.

– Отут стій, – звернулася вона до мене. Я став, думав, що буде далі.

– Ну, що ж, не сподівався такої зустрічі, ворогами здибалися?

– Я вас більше не знаю, – відповів я, дивлячись у бік. – Взагалі, нащо цю комедію грати? Адже для вас, напевне, не першинка відправляти «в штаб Духоніна», коли так можете спокійно про це говорити. Можете стріляти, от я й коміра розщібну, потилицю наставлю, щоб легше було.

– Хоч, може, мені й не першинка стріляти, але цим ти мене, Іване, не вразиш. Мене вже вражено добре, як твої приятелі стріляли моїх батьків і брата, і я одна ледве переховалась у твоєї матери. Ти, мабуть, про це не чув? – Вона дуже швидко говорила, не давала мені відповісти, хоч як я намагався, бо справді, останнє було для мене новиною. – А більше я тобі нічого не скажу. Стріляти ж тебе я не виводила, а вивела, щоб тебе не розстріляли, бо через півгодини тебе справді розстріляли б. Йди от цим проваллям, там перейдеш через кладку й понад струмком вийдеш на дорогу. А там – куди хочеш. Тільки не раджу тобі вертатися до твоїх «наливайківців». Вони розбили ґуральню, і всі козаки й старшини так напилися, що, мабуть, не знають і не відають, що вони вже в наших руках (в голові в мене блискавкою – два вартових козаки, чи не там?).

Я остовпів і тільки встиг вимовити:

– Кларо!

Вона схопила мою голову, несподівано поцілувала й швидко одштовхнула.

– Йди! Я вистрілю в повітря, буцімто я стріляла на тебе.

Бахнув постріл угору, і я пішов, як після довгого тифу.

А як виплутався з лісу; то зі сходу з густих хмар вигулькнуло сонце, таке рідкісне в глупу осінь.

Від такої несподіванки я заплющив очи…

…Я здійму з вікна ряднину й відчиню його. Хай весняний плин пливе в хату.

Ах, уже розвиднілось!

Нічко-весняночко, яка ти коротка!

Ненька моя стара заворушилася на лежанці, вставати хоче, думає, що я вже встав зустрічати поїзд.

Так, час іти зустрічати поїзд.

А от і сонце.

– Добридень тобі, сонце!

Справжнє прізвище Петро Мельник. Народився 12.07.1902 р. в передмісті Єлисаветграда Балашівці (тепер у складі Кіровограда) у бідній селянській родині. Через нужду Петро не міг ходити до школи. Читати й писати навчився самотужки, випасаючи днями череду. З дитячих літ захопився книжками, у нього також виявився потяг до малювання. Згодом Петро склав екстерном іспити за курс навчання в Єлисаветградській чоловічій гімназії.

У 1921 р. видав першу збірку віршів «Тернистий шлях до волі і освіти». Наступного року вступив до «Плуга».

Петро Голота був доволі активним письменником. Він видав збірки поезій «Степи – заводові» (1925), «Пісні під гармонію» (1928), книгу поем «Будні» (1928), збірку нарисів «В дорозі змагань» (1925), збірку прози «Бруд» (1929), роман «Сходило сонце» (1930).

На початку 1930-х був репресований, звільнився перед самою війною. Про свою долю він написав у вірші «Почуй мене, брате»:

Під час війни працював у редакції прифронтової радіостанції «Дніпро». Після війни був кореспондентом газети «Соціалістична Харківщина». А далі переїхав у м. Снятин Івано-Франківської області.

У музеї Марка Черемшини у Снятині експонуються ілюстрації до творів письменника. Близько сорока акварелей написав Петро Голота.

Помер 8.11.1949 р.

Я п’ю горілку.

Мені подобається, коли переді мною стоїть повна пляшка, а в ній виблискує й гойдається. Я беру пляшку в руку, бовтаю, щоб у ній гойдалося мокре, й оглядаю її з усіх боків. Зелена етикетка наліплена на пляшці, має якийсь своєрідний вплив: «хлібне вино, міцність 40», посуд… Я дивлюся на червоний сургуч, махаю пляшку в руці й мені радісно – пляшка повна, важка, в ній блищить мокре й гойдається вечірнє золото електрики.