Антология - Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.

Не тілько наш народ але майже всі народи світа почитали джерела від непам'ятних часів та приодівали їх різними божеськими силами; декотрі свої оселі, міста та села закладали над джерелами, віруючи, що в воді кирниць перебувають різного роду божества, котрі будуть опікуватися та піклуватись жителями та своїми сусідами. У нас на Руси-Україні розповсюдилася широко й далеко віра про чудотворну, майже божеську силу джерел і нині гомонить вона голосним гомоном між нашим сільським та маломіщанським людом. Не буду довго розводитися над тим, згадаю тільки про тоє, що наш люд бачить у воді появи чудотворних образів.

При джерелах, кирницях і потоках Зеленого тижня пересиджують мавки, котрі в людовій фантазії зображаються божищами; в Літині вірить простий люд, що по при кирницях, джерелах та потоках вночі св. Юра, св. Онуфрія, Петра, Івана Купала пересиджують чарівниці та ворожки, ждучи тої дуже важної для себе хвилі, в котрій вони зможуть набрати з води потрібної для себе сили. Я був кілька разів на Красній-Грушовій в Дрогобицькім на одпусті на Успеніє Пресвятої Діви. Множество народа з різних сіл спішить до того села в той день до каплички, поставленої над кирницею серед толоки, обмаєної, наче зеленим вінцем, зеленим рястом густих верб. І серед побожних богомольців, що тиснулися по цілющу воду до кирниці, я бачив множество таких, котрі, кидаючи до джерела кусники хліба, шмати та друге, хотіли затим лишити свою слабість або лиху долю в чудотворній кирниці.

В Літині в пов. Дрогобицькім вірує простий люд, що в кирницю не годиться ані плювати ані кидати камінєм та грудами; нераз чув я, як мати перестерігали своїх маленьких дітей, щоби вони не робили того, бо з кирничної води вирине дух, котрий заскубоче їх на смерть, або порве за собою у глибоку пропасть.

Людові казки та оповіданя знають такі джерела з чудотворною водою, котра не тілько помагає на різні рани, хороби та слабости, але котрою умившись, стає і сивоголовий старець назад молодим, черствим та здоровим чоловіком. Ті чудотворні джерела знаходяться «за синими горами, за густими борами, за великими пропастями та за глибокими озерами». Від одної старої баби в селі Теглові в окрузі Равськім чув я, що ті джерела стережуть ріжні духи, котрі нікого з людий не хочуть допустити до них. Лише одному старому батькови, котрий через ЗО літ шукав свого сина, – говорила тота баба, – котрого загубив у лісі, вдалося в саму Великодню неділю достати до того джерел, умитися тою водою та одмолодіти. Однак злі духи, довідавшися про тоє, розірвали єго на кусники. Ба, що більше: навіть сі кусники з сего чоловіка спалили вони, щоби вони, змочені чудотворною силою, не оджили.

В Вороблевичах коло Дрогобича чув я таке вірованє від одного селянина. Єсли гадину чоловік здибле, нехай не лишає єї на дорозі або на траві, лише нехай повісит на патиці на сонці, бо сли тілько вода скропить забиту гадюку, вона певне оджиє і тогди помститься на своїм убійцю. Але ще що! Потяту на дрібненькі кусники гадюку скропити лише кирничною водою, а вона оджиє; таку велику цілющу силу приписує у своїй вірі наш люд кирничній воді.

В людових казках над кирничними водами стоять величезні закляті палати; в лісі над студеним джерелом в казці про дванадцять розбійників, записаної в Равськім, стоїть печера розбишак. В печері тій у темному підземному льоху знаходиться величезна діжка наповнена людськими головами, котрі злодії-розбишаки з забитих людий на купу поскидали.

Багатий чумак, – оповідає далі казка, – вертав раз тим лісом сивими волами додому. Серед темного ліса у ясну місячну ніч напали на него розбишаки, забрали сиві воли, одібрали гроші, старого же чумака завели до підземного льоху, стяли голову, кинули єї до величезної діжки, а решту тіла поклали в куточку льоху. Жде-жде стара жінка чумака зі своєю одинокою донькою на чоловіка, та діждатися не може, а далі і каже: «Пійдем, доню, в широкий світ тата шукати». – «Пійдем мамуню, – каже дочка, – та куди?» «Ти підеш тихим лісом, а я широкими полями-степами».

Пійшла донька тихим лісом, взявши з собою вірну собаку. Біжить собака попереду дівчини, шукає та нюхає, а дівчина іде та іде за нею. Іде день, іде другий, уже замучилась, ніженьками поллялася червона крівця та скропила биту лісову доріжечку. Змучена на четвертому дні, сіла дівчина під зелений явір та плаче-плаче дрібненькими слізоньками. А явір тільки скрип та скрип. Собака скулилася коло дівочих ніг та спить. Аж чує дівчина щось дуднить лісом; заперла дух у грудях та слухає. Чує, ржуть коні, пес зачав гавкати, дівчина знітилася та жде, що то буде такого. Аж тут підлітає дванадцять розбійників, страшні, бородаті та погані, як ніч.