Иван Багряный - Тигролови

– Шкіра ж пропаде! Це ж яка шкіра! – сказав Григорій.

– Дурниця! – це Грицько, скептично. – Ця шкіра коштує рівно в п’ятдесят разів дешевше, ніж ота маленька соболина. Поганяй!

І поцупили. Кішка пливла по чириму досить легко.

– Овва! А то чому ж так дешево? А я думав…

– А хтозна-чого. Ми її з убитого тигра і не знімаємо ніколи, а здаємо так, гамузом, з тушею і з тельбухами. База приймає цілком і платить за вбиту, за найбільшу, всього лише тисячу карбованців. Биту кішку продають так цілком десь у Китай, з кишками і печінками.

Ось так і притягли мертву до живої. Зорієнтувались, виходило, що вони десь крутились (та ще й як крутились!) – і до того місця прийшли. Бач, піймали живу майже там, де почали ганяти.

Клітка була вже готова. Вміло зв’язана з грубих, дебелих глиць, вона була довга, метрів на три, але низька і тісна. Верх у ній був відкритий.

Тим часом зв’язана кішка помалу очунювала. Старий поглядав на неї і поспішав. Ось клітка готова зовсім.

– Ану, беріть, дітки!

Гуртом взялись за коляку, просунену межи ногами, підняли кішку і поклали її в клітку згори. Старий наклав заготовлені, глибоко позасікані на кінцях дрючки, позабивав кілки, попробував, – добре. А тоді висмикнув коляку з-межи ніг. Слава Богу!

– А тепер снідати, обідати, полуднувати й вечеряти…

Смеркало. Назад рушати пізно. Тут і ночували… Коло скель було затишно. Розгребли сніг, розклали ще одно велике вогнище, – було тепло, спалося міцніше, ліпше, аніж на печі.

Звечора, наївшись і напившись, ще довгенько лежали коло вогню, гомоніли про се про те. На старого Сірка трохи напала балакучка, як часто після доброї вдачі, він був у доброму гуморі. Згадував, розповідав, а то й філософствував.

– Бач, – це старий роздумливо, копирсаючи паличкою жаринки, – як на світі все розумно зроблено. Га! Оця ось кішка, приміром, – вона виплоджує тільки по одному, та й то не кожен рік, бо якби вона плодилась так, як миші чи пацюки, то тигри б увесь світ давно поїли. І от уже ведеться – що більший звір, то менше плодить, що менший звір, то більше плодить. Чого так багато мишей плодиться? Та того, що їх усяке їсть – і тхір, і колонок, і куниця, і горностай, і сова, і лисиця, – всі живляться ними. Отже, щоб мишачий рід не перевівся, треба, щоб вони швидко і багато плодилися. А вже ведмідь або й оця кішка – їх жоден звір не їсть. Навпаки, їм самим треба багато харчу, того вони так помалу й плодяться.

О, старий дідуган стільки надивився за життя, стільки думав над усім і розумів навіть, чим що дише, що міг би консультувати багатьох вчених і професорів з цих питань. Бувши в доброму гуморі, старий розгомонівся і довго ще розважав молодь оповіданнями про свої пригоди.

– І скажи, одне одного держиться, як воша кожуха. Хочеш знайти колонка – шукай мишу, хочеш знайти вовка – шукай козу, хочеш кішку цю знайти – шукай вепрів; бач, це пастух, а то козолуп, а той мишопруд – все, спеціалісти, інженери…

Іноді коло ватри вибухав дружний регіт, особливо як дід оповідав про людей, про зустрічі з громадянами, про спостереження над ними і робив несподівані висновки.

Уранці вони рушили до покинутої ще вчора домівки, до намету. На чотири пари лижв, мистецьки зв’язаних і налаштованих так, як сани, поставили клітку з живою кішкою. Мертву ж поцупили так, самоходом.

Так і допхались до намету в обідню пору.

Але тут сталась дрібниця. Тільки така, що катастрофічно виросла в велику подію і нагло поклала кінець мисливській епопеї. Поклала всьому край. Сталося все це швидко, непередбачено і безповоротно. Так, як це буває при наглій пожежі, при землетрусі, при всіх стихійних зламах, що кладуть край там, де його найменше сподіваються і бажають.

Намет стояв цілий-цілісінький і чекав господарів. А коли підійшли – здивувалися. Намет цілий і порожній, але хтось був. Хтось ночував. Унизу, на льоду, либонь, стояли коні – натрушено сіна і кінський послід. Коло намету походжено. В наметі ночовано. Випито весь спирт з бляшанки, ще й узято одну баклажку.

– А де ж соболь?! – кинулась Наталка.

– Та там же ж я чіпляв…

– Нема!.. І однієї сокири нема, що тут лишали.

Старий насупився.

– Хтось нетутешній, – буркнув крізь зуби. – Іч, іроди! Двоє, видать, були. Не тайгові, – тайгові не порушать закону.

Пішли всі на лід, розглядаючи сліди, – куди рушили і коли рушили. Недавно рушили і вниз по Дуабіхе до Іману.

А Григорій розглядався біля шатра. На снігу недопалок – мундштук дорогої цигарки «Золота марка»…