Иван Багряный - Тигролови

А соболь, дійсно, був гарний. Зверху переливався сизо-синім відтінком воронового пера. Роздмухати чорну ость – голубіє пух. «Голубуватий». А хвіст!..

Грицько приміряв пишного соболя до ковніру сестрі – чи до лиця. Та:

– О! Оце тобі, дитино, як піймаєш кішку.

– Ай правда! – посміхнувся Сірко. – Правда! Хай пани бурундуки носять, а ми вже соболя як-небудь… То ж треба ж іще здобути якого.

Наталка тільки очима мерехкотіла, задоволена. Що то жінка! У вічнім, іноді навіть підсвідомім прагненні, бувши гарною й так, бути ще ліпшою – жінка всюди вірна собі.

Грицько повісив соболя в намет – хай висить.

– А ми ще десь здобудемо, щоб не один. Грець їх бери з їхніми законами!

Рано-рано, тільки-но розвиднилось, рушили. Покинули так намет і все, що було в нім і коло нього, – всі зайві речі лишили тут. Взяли з собою лише сірники, трохи їжі, боклажку з спиртом та своє мисливське встаткування. За розрахунком старого, вони сьогодні мали догнати і згребати тих кішок. Ще до вечора, як Бог дасть. А ні, то завтра.

Сліди знову петляли, водили їх, як і вчора. Там, де снігу було мало, видно було навіть віддряпки пазурів. В інших місцях, де снігу було більше і був «чирим» – затужавіла поверхня, кора, – один слід все провалювався глибоко. «Це матка. Важка, сатана! Пудів на дванадцять». Це ж дало підставу впевнитися, що другий був молодий. Так, пудів на шість-вісім. Проте і при такій вазі та при півторарічному віці він зростом мусив бути такий же, як і старий, лише утліший, піджаристий, – ще не набрав уповні ваги й сили. Ну і досвіду, звичайно. Тому й ходить при матері.

Раптом все пішло несподівано швидко…

В однім місці, перед густими заростями, старий раптом впустив ломаку і підкинув вінчестер… Григорій бачив, як у гущавині посунулось щось смугасте… Постріл! Велетенська кішка зробила скажений стрибок угору, як підкинена пружиною. В ту ж мить і туди ж стрелив і Григорій по ній. І ззаду пролунали постріли. А старий, пронизливо і моторошно крикнувши, як це роблять татари або чеченці, і, раз у раз стріляючи вгору, пустився чимдуж стороною навздогін за другою, що десь мелькнула і щезла. Решта, так само лементуючи, – слідом.

Спущений Рушай ішов вихорем уперед. За ним, пролетівши повз Григорія, покуріли, ревучи, Заливай і Нерпа.

Собачий лемент пішов по нетрях. Далі, все далі… Вирував, клекотів, віддаляючись. Женуть уже взрячку.

Григорій налягав на лижви, закинув уже, як і старий, рушницю за плечі, не відстаючи, готовий до всього.

А Наталка, обернувшись на ході і ще раз стреливши в велетенську потвору, що, перекинувшись у снігу, била лапами в повітря, – випередила брата і благально:

– Грицю! Братику! Я буду за ним!.. Я буду третя. Бережи хвіст.

То була божевільна, шалена гонитва. Годину… Дві… Три… Безконечно… Аж очі вивертало на лоба. Григорій боявся тільки, щоб не спасувати, щоб стало сили, щоб витримати. Бо життя людей, життя старого тепер на його сумлінні. Ясно.

Собак було весь час чути. Іноді розтиналось коротке скавуління чи виття. Тоді старий припускав ще дужче і по нетрях шугало його страхітне гукання. Підбадьорював та й тій сатані нагадував, що він ось тут, доганяє, як сама смерть.

Собачі й тигрячі сліди кидались то вправо, то вліво, чирим часто не витримував кішку на скоку та в такім темпі, і вона все провалювалась глибоко. Напевно, такої гонитви вона довго не витримає. В кількох місцях на снігу руділи плями крові – на собачім сліду.

– Наддай!! – гукав Сірко і лементував ще пронизливіше, ще шаленіше. – Пропадуть собаки! Подере!

Де вони гнали, як вони крутились та петляли, – не було видно. Суччя било в обличчя, обдираючи шкіру.

Ось лемент – рев собачий – близько. Зовсім близько. Старий Сірко нацуплював лосину рукавицю, що був скинув. Спереду вже видно, як ген крутились, гасали пси під скелею. Миттю старий одстебнув геть лижви і, наставивши коляку, як спис, гайнув уперед. Григорій нагнувся на півсекунди до лижв… Мимо пролетіла Наталка, бачив лише, як її лижви із шкварчанням відокремились і шугнули вбік, утікаючи від його лижв.

Пізніше він часто згадував і не міг відновити точно, як воно все було.

Він таки перший опинився біля батька. Він лише пам’ятає, як закричала Наталка… блискавичний його стрибок… Вир… Несамовитий галас – людський, собачий, тигрячий… Він затягнув петлю, як супоню, і вмить опинився під сподом, вчепившись потворі в карк за шкіру… Все качалось клубком, галасувало на нім… Здається, і він галасував… Сніг набивався в очі і в рот…